Частина третя. Манія

Ввечері я був сам не свій. Мама кликала мене вечеряти, але я зачинився в своїй кімнаті, знайшов своє старе художнє приладдя, і намагався зобразити дівчину по пам'яті. Лінія підборіддя. Поворот голови. Ця стерильна правильність, за якою ховався буремний океан. Виходило кепсько, чи то через надлишок емоцій, чи то через якість мого інвентарю… Я малював її сотні разів, але все було не те. Пам'ять наче стиралася. Мені потрібна була натура. Так не вистачає моїх інструментів, які залишились в майстерні у Сеулі, але тепер… Я не міг поїхати. Я не міг повернутися до свого життя і малювати пластикові стереотипні роботи, знаючи, що десь у цьому місті ходить вона. Ходить і не знає, яку роль має зіграти у мистецтві.

Вранці я сказав мамі:

– Я залишаюся в Україні.

Був скандал. Були сльози. Батько дзвонив і погрожував заблокувати рахунки, скасувати всі виставки, продати всі картини.

– Мені байдуже, - твердо заперечив я. – Дозвольте мені залишитися в квартирі бабусі, і успадкувати її. Більше мені нічого не треба. Я знайду собі роботу, і з усім впораюся, а інакше все одно втечу, або вистрибну з літака. Ви знаєте, що мене неможливо переконати, якщо я вже все вирішив. 

– Ти просто божевільний! Тобі скільки років?.. - втомлено присіла мама. – Спустити в унітаз такі досягнення, і заради чого? Заради життя в старій халупі? 

– Заради життя в моїй країні, і натхнення, яке тут мене накриває з головою, - я не став їй розповідати про незнайомку, і про те, наскільки я стурбований нею, бо мама все одно не зрозуміє і тільки ще більше розсердиться.

– Батько навряд чи колись прийме це. Він готував тебе до кар'єри в Сеулі все життя, сплатив навчання в коледжі, допомагав з виставками, погодився з твоїм вибором, хоча мріяв затягнути в свою компанію… Це дійсно варто того? - приречено спитала мама.

– А щодо тебе? Яка твоя думка?

– Щодо мене… Це не так важливо. Я поговорю з батьком, щоб не блокував твої рахунки, - вона несподівано пригорнула мене до себе.

– Це необов'язково… Я сам впораюся, кажу ж.

– Це твої гроші. Ти багато працював, заробив їх власними силами, ти маєш на них право. Принаймні, в тебе буде початковий капітал. Благаю, не підведи мою довіру.

Капітал… Гроші для початку справжнього самостійного життя, квартира… Мені стало трохи лячно від усвідомлення змін, які я сам собі влаштував, але краще не замислюватися. Моє рішення має сенс. Хоча і не надто очевидний… Але я повинен вірити.

Мама поїхала. Я залишився один у порожній, холодній квартирі з запахом бабусиних парфумів. Замовив собі необхідне приладдя, облаштував студію з найбільшої кімнати, розклав речі, які були з собою, докупив нового одягу, і вже на цьому етапі помітив, як швидко розлітаються гроші. Надовго мене не вистачить. На другий день усвідомив, що давно не їв, бо був надто захоплений облаштуванням побуту та нового життя. Згадав про вареники, і побіг до Поліни, навіть не глянувши на годинник. Розкривши двері, одразу зіштовхнувся з сусідкою, ніби вона чекала на мене за дверима.

– Полька! А я до тебе, - усміхнувся я, але вона не була рада мене бачити. 

– Мені повільно тебе прибити, чи швидко? В пам'ять твоєї бабусі, зроблю це швидко, щоб не мучився, - погрозливо протарахтіла Поліна, і тут я помітив, що на ній була піжама, а руде волосся розкуйовджене. Котра зараз година?..

– Вже пізно? - розгубився я.

– Вимикай свою шарманку! - верещала вона. – Чому ти голяка взагалі? Не соромно?

– Я в штанах, а не голяка, але не йди, будь ласка, - я забіг, щоб вимкнути музику, натягнув футболку, і наздогнав Полю, яка вже майже повернулася до себе. 

– Маркуша, тьоті Полі завтра на роботу. Шо ти хочеш? - пробухтіла на чотири роки старша за мене жінка. 

– Пробач мене, і поверни, будь ласка, мої вареники. 

– Стривай… Ти залишишся тут? Ось тут за стінкою робитимеш мені гармидер? 

– Я більше не буду, обіцяю. Віддай вареники, так жерти хочеться, - я склав руки в благаючому жесті, і обличчя Полі пом'якшало. 

– Зараз, чекай… - вона увійшла в квартиру, а потім вийшла з пакетом. – Тільки там трохи менше стало. Ми з Дашею взяли процент за зберігання. Пам'ятаєш її? Сестра твого Миколки.

Яка кумедна. Знала б ти, який він був закоханий в тебе, тоді б зрозуміла, що зовсім Миколка не мій.

– Ми вже давно не спілкувалися з ним, - відмахнувся я.

– Ви ж найкращі друзі з першого класу! - щиро обурилася Поля.

– Ти, здається, спати хотіла, а тепер ніяк не набалакаєшся.

– Ти все такий же нестерпний, геній недороблений, - показала вона мені язика, і зачинила двері

Наївся на ніч, і насилу заснув.

Зранку почав шукати свою музу.

Я тинявся вулицями, відтворюючи свій минулий маршрут, вдивлявся в обличчя перехожих, заходив в усі магазини, ходив тим самим переходом… Аж поки не дійшов до кав'ярні, біля якої вона стояла минулого разу. Кав'ярня “Sense”. Сів за найвіддаленішим столиком біля вікна, і наче маніяк почав підстерігати свою жертву, через деякий замовляючи все новий і новий напій, щоб не вигнали з закладу. Йшла вже третя година. Переді мною стояло п’ять порожніх горняток з-під еспресо і розкритий скетчбук, у якому був лише один малюнок – розмитий силует дівчини в бежевому пальто. Обличчя немає… Нічого не виходить.

Я приходив сюди щодня протягом тижня, чекаючи на неї, на цей рівний проділ волосся, холодний погляд, ідеальну поставу… На це найдивніше відчуття, яке на мене находило. Але двері відчинялися сотні разів, впускаючи студентів, фрілансерів, матусь із візками, а цієї жорстокої дівчини не було. Чому вона так мене мучить? Невже не може просто ще раз зайти в цю кав'ярню? Такі, як вона, мають певні смаки і намагаються не сходити з прямої лінії, куштуючи щось нове, тому ходять в одне й те саме місце. Йолоп… Треба було одразу до неї причепитись.

– Я перепрошую. Ми зачиняємося через годину, сьогодні скорочений день, - одного вечора над моїм вухом пролунав м’який чоловічий голос.