Частина друга. Нікого більше не бачу

Мені було байдуже. Я був порожнім. Був готовим повернутися до Сеула і стати "прийнятним" сином, хоча і не розумів як зможу взяти пензель в руку, коли і жити немає бажання. Тепер, здається, це мій останній день вдома. Я поїду, і більше не повернуся, бо тут чіплятися немає за що. Тільки ностальгія. Тут я безробітний, нікому не відомий, втративший всі зв'язки, друзів…

Я вештався центром міста. Без мети. Просто хотів востаннє вдихнути це холодне повітря перед аеропортом.

Я спустився в перехід біля майдану, а коли вийшов з іншого боку, потрапив наче в мурашник. Натовп. Безліч людей. Потік, що тече вулицями нізвідки і в нікуди без жодної мети. Світ навколо був брудним акварельним начерком – перший сніг під ногами перетворився на місиво, небо нависало мокрою ганчіркою. Люди навколо – розмиті плями графіту: чорні пуховики, сірі шапки, опущені голови, втомлені обличчя... Я йшов крізь них, не відчуваючи ні холоду, ні власних ніг, ні суму, нічого. Я був порожнім полотном.

А потім побачив її. Вона стояла біля входу в кав’ярню з маленьким стаканчиком, ніби хтось вирізав її з іншої реальності та вклеїв у цей сірий пейзаж. Вона була суцільним, бездоганним теплим бежем. Пальто кремового кольору, застебнуте на всі ґудзики, аж до самого підборіддя. Жодної зайвої складки. Жодної недбалості. Її шарф був зав'язаний так ідеально, що це дратувало. Світле пшеничне волосся сховане в тугий пучок, жодна волосина не наважувалася вибитися на вітер.

Дівчина здавалася порцеляновою. Витончена, вишукана, наче досконало виточена наймастернішим скульптором, – вона стояла так, ніби її хребет був відлитий із загартованої сталі. Постава королеви. Я завмер. Моє професійне око моментально почало сканувати її, розкладати на лінії та тіні, а рука засвербіла від бажання схопити пензель і почати працювати. Я бачив не просто вродливу дівчину. Я бачив конфлікт. Її постава кричала про дисципліну, про залізний контроль, але в тому, як вона стискала ручку своєї сумочки до побілілих кісточок, я побачив відчай. Вона тримала себе в руках так сильно, ніби боялася, що якщо розслабиться хоч на мить, то розсиплеться на шматки прямо тут, на брудному асфальті.

Вона була схожа на запечатаний лист, який ніхто ніколи не наважувався прочитати. На ідеальну маску, під якою ховався шторм. Це божевілля, чи вона дійсно настільки неземна? Можливо, вона звичайнісінька, а мене просто плавить від депресії?

Мене потягнуло до неї магнітом. Я мусив побачити її очі. Мусив зрозуміти, якого вони кольору, і які фарби треба буде змішати, щоб вийшов саме такий колір.

Я покрокував назустріч, перейшовши дорогу, а коли вже стояв навпроти, хтось штовхнув мене, і я похитнувся, майже врізавшись у дівчину. Що я в біса роблю?.. Це був момент істини. Я затамував подих, чекаючи зустрічі поглядів, але вона не подарувала такої можливості.

Дівчина здригнулася від поштовху, але не підняла голови. Її погляд ковзнув по моїх черевиках, по розстебнутій куртці, вперся мені в груди, але так і не піднявся до обличчя. Страх? Сором? Замкнутість? Або ж для неї я був лише перешкодою. Черговим перехожим, стовпом, тінню. Без жодних таємних сенсів.

– Перепрошую, - тихо кинула вона.

Її голос був сухим, прохолодним і ввічливим. Юним, але надто суворим. Вона зробила крок убік, елегантно оминаючи мене, і розчинилася в натовпі, так і не дізнавшись, що щойно перевернула мій світ догори дриґом. Я залишився стояти, приголомшений. Не побіг слідом, щоб не налякати, бо був впевнений, що і так побачу її в цій кав’ярні іншим разом.

Вона не подивилася на мене. Вона не запам'ятала мене.

А я вже знав, що не поїду з міста, поки не дізнаюся, що ховається за цим бездоганним футляром. У моїй голові, де роками панувала творча тиша і вірні алгоритми, раптом вибухнули фарби.

– Боже... - прошепотів я, і присів на мокрий вуличний стілець.

У моїй голові спалахнула картина. Я побачив її не в цьому одязі. Я побачив її в червоному ханбоці на тлі сірого, безликого натовпу.

Я закохався. Вперше. Можливо, не в саму дівчину, а лише в загадку, яку мені необхідно було розгадати на полотні, але в будь-якому варіанті, ні про кого іншого найближчим часом я думати не зможу.