Частина перша. Повернення

Сеул став для мене синонімом самотності. Я ніколи не думав, що настільки прив'язаний до рідного дому, і не зможу відчувати життя на чужині. Спочатку я намагався. Хапався за все яскраве і нове, але потім наче вимкнувся. 

Сеул пахне амбіціями, які ніколи не сплять. У Сеулі немає тіней – їх випалюють неонові вивіски. З часом, я навчився бути там ідеальним. Мої картини продавалися ще до того, як висихав лак. Критики писали про "синтез європейської глибини та азійської техніки", і це все не дивлячись на такий молодий вік... Батько – кивав і казав, що це "прийнятно".

Для нього "прийнятно" було найвищою похвалою, бо в мистецтві він не розбирався, і розумів тільки фінансову частину моєї кар'єри, яка за це його і влаштовувала. Інакше б влаштував мене в свою компанію. Потрохи з'являлися друзі, улюблені місця, інколи справжнє натхнення… Але я вмирав.

Я відчував себе принтером, який друкує бездоганні копії реальності, але в яких немає жодної помилки. А мистецтво – це і є помилка. Це збій у матриці.

Тому, коли мама сказала, що моя бабуня з України зараз в лікарні, я відчув дивне, ганебне полегшення. Це був мій легальний квиток на втечу. 

Моє рідне містечко Димитрівськ навіть пахло інакше. Воно дозволяло дихати на повні груди, бути тим, ким мені зручно, розмовляти рідною мовою. Я вдома. Спіймав себе на тому, що дорогою до лікарні не міг стримати щасливу посмішку від рідних вулиць за вікном автівки. Ми з мамою поїхали до батька в Корею після того, як я закінчив школу, і з того часу минуло майже десять років. Десять довбаних років… 

Коли ми приїхали до лікарні, то моя ейфорія змінилася на важку тугу і почуття провини, бо бабуся помирала. Десять років було нами втрачено. Вона лякаюче змінилася. Стала наче прозорою. Ба до останнього не хотіла нам повідомляти про свою онкологію, щоб не обтяжувати, а тепер я мав прийняти цю реальність. 

Я сидів біля ліжка бабусі та малював її руки в скетчбуці. Сухі, вузлуваті, виснажені віком і хворобою, але… Це було найчесніше, що я створив за останні п'ять років.

– Ти такий худенький, Марічек, — шепотіла вона, ледве розплющуючи очі. – Де твої щічки? Я думала ти там багато їси, все нове, незвичайне… 

– В тебе все смачніше, бабуню, - я посміхався, ледь стримуючи сльози, щоб не засмучувати її.

– В мене в морозилці є вареники, твої улюблені, з солоним сиром… Я багатенько наліпила, чекала на тебе, - вона насилу посміхнулася, і провина накрила мене з новою силою, хоча в її погляді не було докору. Лише безмежна любов. – Мій манюній дуже любить поїсти…

– Я поїм, бабусю. Обов'язково, - розмовляти було важко через болючу грудочку в горлі, але я продовжував посміхатися.

Квартира бабусі нагадувала капсулу часу. Тут нічого не змінилося з того літа, коли мені було вісімнадцять, і ми важко прощалися з бабусею і країною. Я важко прощався. Мама була сповнена щастя, що нарешті знаходитиметься поруч з батьком. Той самий килим на стіні, той самий сервант із сервізом, який не можна чіпати, навіть моя кімната, де я інколи ночував не змінилася. Все, як я залишив… Ба тільки прибирала, витирала пил, і не чіпала мої речі. Мама залишилась в лікарні на ніч, а я спав в своєму ліжку рівно до третьої ночі. Потім пролунав дзвінок від мами…

Коли бабуся померла, світ не зупинився, але для мене став тихим, сірим, і загубленим.

Ми поховали її в сльоту. Мама була розбита. Вона одразу почала збирати речі, бо не могла тут залишатися – кожний куток кричав про втрату і провину, яку вона не визнавала, але не могла не відчувати.

– Марку, ми повертаємося, - сказала вона, складаючи чорну сукню у валізу. – З квартирою якось потім розберемося, віддалено, - мамині слова боляче відгукнулися у серці. Вона продасть квартиру. А вареники… Вони просто розтануть в літаку, тому доведеться їх залишити. Або віддати. – Батько вже замовив квитки на завтра. Тобі треба готуватися до виставки, а мені треба втекти звідси, щоб не збожеволіти.

– Так, - кивнув я. – Я пам'ятаю про виставку, і про те, чому так сталося…

– Про що ти? - мама завмерла, наче одразу зрозуміла, що я казатиму неприємні речі.

– Про те, що нас не було тут десять років, про те, що вона сама намагалася з усім впоратися, про те, що вона просиділа тут всю війну. Сама, - я розстріляв маму своєю правдою, накинув на себе куртку, забрав пакет з варениками з морозилки, і вийшов з квартири.

Віддам їх сусідам. Постукав в найближчі двері, і мені відчинила руда дівчина. Вона трохи старша за мене, і давно тут жила з батьками, я пам'ятаю…

– Поля? - не знаю як так швидко згадав її ім'я, але здається вірно.

– Маркуша? Отакої. Згадали про бабу? - вона подивилася з осудом, але і співчуття було помітним.

– Вона померла. Візьми, будь ласка, - я простягнув розгубленій дівчині пакет. – Ми завтра відлітаємо, я не зможу це забрати. Там вареники… Вибач, - я швидко побіг по сходах вниз, і вилетів з будинку в розстебнутій куртці.