8 (4)

Тільки не це. З ним я точно не готова говорити. Захотілось зашипіти від роздратування, адже я попереджала його не телефонувати, просила залишити мене одну.

Просто збити виклик я не зважилась, але зменшила звук і лишила мобільний лежати збоку, позираючи на екран. Говорити з Марком не хотілось зовсім. Правда, промайнула думка, що там щось важливе, але… Якщо так, передзвонить вдруге?

Він, напевне, зрозумів, чому я не відповідаю, бо збив все-таки виклик. Вдруге не дзвонив, отже, нічого термінового, правда ж?

Я змусила себе зосередитись на справі. Потім набрала колегу, треба було узгодити ще декілька моментів, і нарешті відволіклась. Все-таки, не дарма я пішла у політех працювати, ніщо не забиває голову краще, ніж моя кохана робота. Якби ж я ще не підписала ті трикляті папірці…

Думки мимоволі потекли до договору. Дарма я не почитала його уважно, і копію собі не залишила, здається. А треба було! Я маю дізнатись, чи можу відмовитись від його виконання, з якої причини. Якщо ні… Тоді з Марком доведеться контактувати.

Тільки не так швидко. Мені потрібен один вечір наодинці з собою, в спокої, з роботою. Жила ж як нормальна людина, ні, треба було влізати в цю авантюру!

– Аліно? – гукнув мене Стас. – Ти чуєш? Я тобі уже третій раз той шифр диктую.

– Вибач, – струснула головою я. – Так, чую, чую, все в порядку, – я зітхнула. – Вже записала, – я по пам’яті ввела числа, сподіваючись, що ні в одному не промахнулась. – Пробач, складний день був.

– Та це все наші… Зіпсували всі вихідні.

– Ну, якби ж тільки це. Отже, переходимо до наступного пункту?

Стас не був проти, зрештою, ми обидва мріяли скоріше закінчити з роботою. Дійшли вже до передостаннього абзацу, коли мене перебив дзвінок в двері.

– Вибач, треба відчинити. Я тебе потім ще раз наберу, – хитнула головою я. – Або надішли мені це все поштою, подивлюсь і виправлю.

– Добре, – Стас збив виклик, і я побрела до дверей.

Визирнула у вічко і мало не задихнулась від хвилювання.

Марк!

Звісно, я могла не відчиняти. Зробити вигляд, що мене тут нема. Притиснутись до дерев’яних дверей, сповзти на підлогу і сидіти так, доки він не піде.

Але я ж не інфантильна дурепа, яка втрачає свідомість від того, що чоловік приїхав. Достатньо того, що я один раз слухавку не підняла. Звісно, вдруге він не дзвонив і нічого не писав, але, якщо вже з’явився, отже, хоче серйозної розмови.

Тільки я її не хочу…

Однак я все ж змусила себе повернути ключ в замковій щілині вдруге і відчинила двері.

– Привіт, – мені раптом стало незручно, що Марк міг просто зайти всередину – у мене ж гармидер вдома, я після тимчасового переїзду до Віки сюди майже не зазирала, тільки за потрібними речами. – Чому ти приїхав?

– Ти не брала слухавку, – Марк важко дихав, і я зрозуміла, що він гнав сюди щосили.

– Я… – брехня у виправдання вже була готова зірватись з мого язика, але я спинилась. Доросла притомна жінка не вестиме себе, мов маля, що щось вигадує. – Працювала і все ще не була готова говорити після того нашого діалогу. Вибач. Міг подзвонити вдруге. Або написати. Звідки в тебе взагалі моя адреса взялась?!

– Написати, – простонав Марк, запускаючи пальці в волосся. – Я міг просто написати… Віка адресу дала.

– Віка? – здивовано перепитала я.

Подруга була не з тих, хто просто розкидається персональними даними. Невже вона настільки сильно хоче нас звести, що навіть на це пішла?

Або трапилось щось серйозне, і в це я вірила більше.

– Діти в тебе? – нарешті, повернувшись зі свого ступору, спитав Марк, і я побачила, як спалахнули вогнем гніву його красиві очі.

Навіть захотілось втягнути голову в плечі, хоча я нічого такого не робила.

– Ні, – озвалась я. – А чому діти мають бути в мене?..

– Іване! – Марк зробив крок вперед. – Маринко! Господи, Аліно, скажи, що вони в тебе, і просто попросили сховатися, і ти виконуєщ їх дурнувате прохання!

– Та нема в мене дітей! Я ж не безмозка ідіотка, аби ховати малих від власного батька! – обурилась я. – Що трапилось? Що… Діти? Чекай, діти не з тобою, отже?

Марк притулився плечем до стіни і міцно замружився.

– Вони втекли з дому. Напевне, почули, як ми з тобою говорили, і втекли. Це я винен, що нормально не вийшов до тебе, не зачинив за собою двері до під’їзду… Ще й лишили записку, що вони пішли до мами. Я сподівався, що вони побігли до тебе. Телефони вдома позалишали… Дідько, я вже всю службу безпеки підняв на ноги, але я знати не знаю, де їх шукати! Вони мов крізь землю провалилися!

Я відчула, як всередині все похололо. Договір, кохання, почуття, все відійшло на задній план.

Іван та Маринка зникли. Єдине, про що я могла думати: аби тільки з ними не трапилось чогось лихого.