8 (2)

Вигляд у мене був якраз для діалогу з чоловіком: скуйовджена, розпелехана, волосся стирчить в різні боки, очі трошки скажені. Я, звісно, спробувала привести себе до ладу, розчесатися, але зрештою просто заплела волосся у косу. Так воно хоча б не намагалось мене задушити.

Для розмови з Марком йти було недалеко, але це не радувало. Можливо, краще б ми взагалі були не на одній території.

Ті кілька прольотів, що я мусила подолати, здавались водночас занадто довгими і занадто короткими. Я завмерла на кілька секунд перед дверима, зважуючи, що говоритиму, а тоді рішуче – наскільки я зараз взагалі могла бути рішучою, – постукала.

Думка, що можна було натиснути на кнопку дверного дзвоника, прийшла мені в голову запізно, коли кісточки пальців задзвонили від різкого руху. Я поморщилась, але почула кроки зсередини квартири. Загримів ключ, і назовні визирнув Марк.

– Привіт, – посміхнувся він, ширше відчиняючи двері. – Заходь.

– М-м-м, – я зам’ялась, але не поспішала переступати поріг. – Треба поговорити. Можна вкрасти в тебе хвилин п’ять?

– Так, звісно. Може, чаю?..

– Ні, – хитнула головою я. – Діти…

– Вони там англійською займаються і нас не займатимуть.

– Я не думаю, що їм треба навіть випадково чути цю розмову.

Марк запитально вигнув брови, але, зрозумівши, що я нічого не спішу пояснювати, вийшов все-таки до під’їзду, наполовину прикривши за собою двері.

– Не хочу, щоб замкнулись, я без ключа, – відповів він на мій запитальний погляд. – То що сталось, Аліно?

– Я… – слова вперто застрягали в горлі, але я усвідомлювала, що не можу просто дати задню зараз, зібралась з силами, прокашлялась і більш твердо промовила: – Я хочу обговорити деякі питання стосовно нашого договору і… Я вчора дещо почула, і мене це схвилювало. Частину твоєї розмови з Остапом Семеновичем. Випадково. Я не хотіла підслуховувати, просто так вийшло, само собою. Не знаю, чому не пішла до вас одразу, просто…

– Аліно, – Марк вже звично взяв мене за руку, – подивись на мене. Все в порядку. Те, що ти почула якусь розмову, це ж не погано? Ну, почула і почула, не бачу в цьому нічого страшного. Ми не обговорювали ніякі конфіденційні питання.

– Ні, – усміхнулась я. – Справа не в конфіденційному… Ви обговорювали наші з тобою стосунки. Договір.

– О.

– І ти сказав Остапу Семеновичу, що це все лише тимчасово…

– Терміном на рік, хіба ні?

– Я не про те! – обірвала я його роздратовано і подумала, що говорити про це в під’їзді справді погана ідея, але куди вже подінешся. – Так, терміном на рік. Але ти сказав йому, що договір – це лише формальність. Що ти просто чекаєш, доки у мене минуть ті дурниці з тим, що мені ніхто не потрібен, і ми перейдемо до нормальних стосунків.

– Я таке казав? – вигнув брови Марк, але, перехопивши мій важкий погляд, кивнув. – Справді. Не дослівно, але щось таке говорити я міг.

– І?..

– Ну, це правда.

– Тобто, ти…

– Чи визнаю я, що ти мені справді подобаєшся, як жінка? Так. З першого погляду сподобалась, тому, коли діти вирішили, що ти їм як мама підходиш, я тільки зрадів, – знизав плечима Марк. – Спочатку придивлявся, запропонував ту угоду, але згодом зрозумів, що ти чудова. В таку жінку, як ти, важко не закохатися.

Я швидко-швидко заморгала.

Закохатися.

– Господи боже…

– Гарна, розумна, вільна, без дурних звичок, любить дітей, має нормальну роботу і не намагається захапати всі гроші світу, з чудовою біографією, тим паче, у нас є багато спільних знайомих в універі, – продовжив Марк. – Так, я справді хочу з тобою справжніх стосунків. Я був би дурнем, якби не хотів, Аліно, бо ти – жінка мрії, навіть якщо не хочеш цього визнавати.

Я ледь стрималась, щоб не закрити вуха долонями. Це все було справді дуже приємно чути, і, напевне, я не чекала такого потоку компліментів. Але справа в тому, що наші проблеми це анітрохи не вирішувало.

– Гаразд, Марку. Нехай, я тобі сподобалась. Але я казала тобі, що мені нічого цього не потрібно. Стосунків, тощо, – я кашлянула. – Ти вважаєш, що те, що я говорила, дурниця, на яку не варто звертати увагу, і тому подумав, що непогано було б мене обманути?