Розділ восьмий

Увесь вечір суботи я просиділа над папірцями. Ну, технічно це було все-таки «біля екрану ноутбука», в який я напружено вдивлялась, намагаючись відслідкувати всі зв’язки між моєю дисципліною та дисципліною Стаса, але робочі навчальні програми, які переробляються понад три рази на рік, це папірці. Навіть якщо вони електронні.

Втомлена, я лягла спати о другій годині ночі та була переконана, що миттю провалюсь у сон. Але де там. Він все ніяк не йшов, я позіхала, крутилась, але задрімати не виходило.

Не знаю, коли мені все-таки вдалось побороти безсоння, але прокинулась я занадто пізно. Голова розколювалась, і мої спроби вмитись крижаною водою не допомогли зовсім.

– Таке враження, що за тобою всю ніч ганялись дикі собаки, – прокоментувала Вікторія, зиркаючи на мене. – І ти очей не зімкнула, а все від них тікала.

– Дикий проректор, – гмикнула я. – Було б весело, якби він мав прізвище Пес, але, думаю, він би з нами не погодився.

– Зазвичай ти не дозволяєш собі так запрацьовуватись. І взагалі, що це за робота така дурна!

– Вік, – я скептично глянула на неї, – ти впевнена, що працівниця суду повинна розповідати, що в політесі погана робота? Вас «мінують» кожні три дні.

– Це хибні виклики.

– Так, але я б вже здуріла.

– Ой, боже, та ми так звикли, що майже уваги не звертаємо. Минулого разу я консультувала хлопця з прокуратури на ходу, оминаючи «таємничу коробку», через яку нас вигнали з будівлі. Між іншим, мені так хотілось вдарити по ній ногою…

– Вік, – обірвала я її. – В цьому і є небезпека. Хіба ти не розумієш? Хибні виклики послаблюють пильність. Якщо трапиться щось серйозне, ви можете відреагувати занадто розслаблено, і потім будуть жертви. Будь ласка… просто виходь,  коли говорять, гаразд? І не штурхай ніякі коробки!

Погляд, яким Вікторія мене обдарувала, легко розшифровувався як «та знаю я, занудо», але я й бровою не повела.

Нехай буду занудою, головне, щоб подружка лишилась цілою та здоровою.

– Гаразд, гаразд, реагуватиму, – закотила нарешті очі Віка. – Ти краще розкажи, як там Маркова рідня? Хто був? Ти ж вчора одразу всунулась в свою програму, навіть очей на мене не підвела!

Так, бо намагалась сама втекти від будь-яких думок про Княженка.

– Вони дуже приємні, – посміхнулась я. – Були його дядько, а також племінник – внук дядька, – з нареченою. Запросили на весілля. Саша обіцяла кинути в мене букетом.

– Вау.

– Не вау. Я ніякий букет не ловитиму.

– Чому? Вони тобі не сподобались?..

– Я ж сказала, вони дуже приємні! – думка про те, що Княженки могли мені не сподобатись, чомусь обурювала. – Ні, справді. Хороші співрозмовники, і взагалі, сприйняли мене дуже позитивно. Я б з задоволенням спілкувалась з цими людьми і далі. Однак…

Віка запитально вигнула брови. Вона добре знала ціну моїх «однак», тож зараз мала намір почути відповіді на всі питання, прозвучали вони вже чи ні.

– Вчора я випадково почула розмову Марка з Остапом Семеновичем – це дядько його. Говорили стосовно мене. Остап Семенович знав про договір і сказав, що з такими, як я, договори не заключають.

– Та-а-а-ак, – примружилась Віка. – Чому це з такими, як ти, відповідальними, гарними, розумними жінками їх не заключають?

– Ну… Я процитую? «З такими жінками одружуються, а не заключають договори». Якось так.

Подруга струснула рудою шевелюрою.

– Слу-у-ухай, – вона потерла руки, – мені вже подобається цей мужик. Правильні речі говорить. Бо цей договір – дурня повна, і вам треба просто зустрічатися з Княженком, між іншим, я одразу це говорила! Гаразд, а що Марк? Тільки не кажи, що він повів себе, як останнє лайно, і сказав, що ти йому не цікава, бо і в це не повірю нізащо.

Я торкнулась своїх щік, очікувано гарячих.

– Ні, Вік. Він сказав, що договір – це лише формальність, щоб я була поруч, не більше. А потім, мовляв, звикну, викину з голови дурниці про те, що стосунки – це не для мене, і все стане більш реальним. Отак.

– Вау. Вау! – Віка дивилась на мене зачудовано, з інтересом. – Ух, хто б міг подумати… Всі, окрім тебе, могли б подумати, Алінко, бо він на тебе відверто запав! І правильно зробив, бо ти ж шикарна. Ну, і що? Що далі?

– Нічого. Я звідти втекла. Точніше, зробила вигляд, що не почула розмову, сіла за стіл, але за першої ж можливості пішла, тим паче, оце з робочою програмою щастя вилізло, Стас позвонив…

– Ой, до біса того Стасіка, сорок три роки мужику, він без Аліни Андріївни програму скрутити не може, – закотила очі Віка. – Марк в тебе закоханий! Він сам це сказав!

– Ні, він сказав не так. І я не знаю, чи це була правда, чи він просто хотів відмахнутись від свого дядька. А ще не розумію, як мені на це все реагувати і що робити взагалі. Я розгублена. Вік, я поняття не маю, що мені зараз робити…

– Поговори з ним, – прямо запропонувала Віка. – От зараз, спустись до Княженка і поговори, нехай він сам тобі скаже, чи те він мав на увазі, що ти почула, чи ні. Що може бути кращим за чесність?