7 (4)

Марк помітив мене першим. Він підвівся на ноги, всміхнувся, мов нічого не трапилось, і я зрозуміла, що Княженкові і в голову не прийшло, що я стою тут трохи довше, аніж три секунди, і чула частину розмови, що не призначалась для моїх вух.

– Проходь, Алінко. Наша молодь поїхала в кіно на мультики, – сказав Марк.

– О, так, я перетнулась з ними в коридорі, і вони розповіли, – натягнуто всміхнулась я.

Повернути відчуття внутрішнього комфорту не вдавалось. Я сіла за стіл, однак відчувала себе трохи загальмованою.

Думки постійно крутились довкола почутого, а прості доторки Марка уже не здавались такими дружніми та невинними.

В них вчувався чоловічий інтерес.

Це мене лякало. Не ображало, ні, я чітко усвідомлювала, що Княженко – не Гриша, і якщо я прямо скажу йому, що мені неприємні такі знаки уваги, він навіть пальцем мене більше не зачепить і триматиме дистанцію, як треба.

Але я не хотіла ніякої дистанції! Просто не могла в собі розібратися.

Доки вважала, що це лише гра за договором, мені було легше. Навіть спіймала себе на думці, що краще б мені нічого не знати ще кілька місяців, а там я вже б розуміла, як саме реагувати.

Або ні.

Розмова не клеїлась, тож я видихнула з полегшенням, коли Остап Семенович повідомив, що йому треба ще встигнути на важливу зустріч. Я й сама пішла до виходу. Марк, ясна річ, взявся мене проводжати і трішки затримав біля дверей.

Хоче поговорити, усвідомила я.

– Аліно, – Марк обережно торкнувся мого ліктя, там, де закінчувався рукав сукні, і описав кінчиками пальців півкруг. Вийшло приємно, пестливо. Потім зазирнув в обличчя, вдивлявся в мої очі з легкою тривогою. – Ти з того моменту, як Дем’ян та Алекс пішли, сама не своя. Невже вони біля виходу тобі щось наговорили?.. Вони взагалі-то хороші діти, може, ти просто дарма щось сприйняла на свій рахунок?

Я хотіла сказати, що почула уривок його власного діалогу з Остапом Семеновичем, потрібні слова вже майже зірвалися з мого язика… Але в останню мить від відвертості мене врятував дзвінок мобільного.

– Дідько, – не стрималась я. – Вибач, Марку, якщо це по роботі, я змушена буду відповісти. Це не проблема?..

– Та ні, звісно, – він хитнув головою. – Відповідай.

Я дістала мобільний, майже без подиву побачила на екрані ім’я Стаса, мого колеги, і підняла слухавку.

– Алло. Слухаю.

– Привіт, Алінко, – голос Стаса звучав втомлено і роздратовано, – ти нове розпорядження бачила?

– Яке?

– Та півгодини тому завкаф розіслав, про нові програми дисциплін. Це просто капець якийсь, а не програми, от що я тобі скажу. І затвердити треба вже на наступному тижні. У нас з тобою дві дисципліни в зв’язці, ти свою за попереднім положенням переробила?

– Переробила, – сумно зітхнула я, уже знаючи, що почую далі.

– То от, треба переробити знов, бо нашим все ніяк не йметься. Ще й акредитація на носі… Коротше, Аліно, маєш зараз час на голосовий дзвінок? Нам би поглянути програми одне одного та додумати той спільний модуль, який нам в загальній схемі вкатали.

Я не планувала сьогодні ввечері займатись роботою, хоча в університеті то справа звична, коли посеред вихідних зривають і навішують додаткові проблеми. Можна було, звісно, відмовитися, та я знала, що ті програми мене все одно наздоженуть.

А ще мені треба було переварити той факт, що, ймовірно, Марк має до мене якісь почуття або принаймні інтерес, що виходить далеко за межі рамок договору.

Від цього чомусь мороз ішов по шкірі.

– Дай мені півгодини, я не вдома зараз, – зітхнула я. – І тоді зідзвонимось у «Міті», гаразд?

– Без питань. Вибач, що смикаю. Самого з дитячого дня народження потягнули, але на понеділок вже маємо все нести.

– Ой, Стасе, можна подумати, перший рік заміжні, – гмикнула я. – Тобто, перший рік у політесі. Не вибачайся, ти-то тут до чого… Все, бувай, як дійду додому, наберу, – я поклала слухавку і перевела винуватий погляд на Марка. – Мені треба йти. В університеті видали чергового папірця, і ти ж розумієш, ми всі мусимо слухняно коритися долі та бігти виконувати чергове «неймовірно важливе ректорське завдання». Програму переписати треба дисципліни.

– Я все розумію, – він обійняв мене. – Якщо треба буде допомога – звертайся.

Звісно, в цьому питанні допомогти Марк нічим не міг, тож я просто подякувала і, попрощавшись з ним, поспішила геть.

Уже переступивши поріг Вікиної квартири і напоровшись на її зацікавлений погляд, я подумала, що скористалась зручною можливістю і втікаю від відповідальності в роботу, а мала б змусити себе подивитись правді у вічі і переговорити з Марком по-людськи. Однак я не відчувала в собі достатньо сил це зробити.

Може, пізніше.

Поки що ж на мене чекала програма, купа формальних папірців і, здається, бесонна ніч через «коханий» університет.