7 (3)

Я зашарілась.

– Не впевнена, що справді буду доречною гостею, ми з Марком знайомі не так і давно… А про букет абсолютно точно рано зараз говорити.

Алекс хитро зиркнула на Марка, потім на Дем’яна і легенько штовхнула його ліктем під ребра.

– Як гадаєш, рано чи все-таки ні?

– Думаю, що Марк не знайомив би сім’ю з жінкою, яка йому не настільки подобається, щоб про букет говорити було вже зовсім-зовсім рано… нехай все вирішує доля, – Дем’ян підморгнув чи то мені, чи то своєму дядькові, хитро так, змовницьки, ніби показуючи, що вони все бачать, і нам з Марком не вдасться просто прикритись «тимчасовими стосунками».

Мої щоки запалахкотіли ще дужче. Я не знала, куди й подітись. Молодь тільки захихотіла, перезираючись між собою. Віком Дем’ян та Алекс були як мої студенти-старшокурсники, і від того не ставало легше. Такі щасливі, молоді, з планами на майбутнє, у класних стосунках… Напевне, якби зараз так зі мною жартував хтось зі старшого покоління, сприймалось би це легше.

Долоня Марка лягла мені на коліно, і він погладив його крізь сукню. Відчувалось дуже інтимно, але приємно. Це не було спробою чіплятись до мене чи добитись якоїсь більшої взаємності, ні, Марк просто намагався таким чином заспокоїти, вже отримавши дозвіл на випадкові доторки.

Я не пручалась. Що там казати, мені справді було приємно, однак це мало не зовсім заспокійливий ефект. Серце в грудях закалатало ще швидше.

– Перестаньте змушувати Аліну ніяковіти, – нарешті обірвав жарти про весілля Остап Семенович. – Всі ці букети мало що означають, просто розвага, не більше, а вони самі розберуться, не маленькі, – він заспокійливо посміхнувся мені. – Однак на весілля, Аліно, приходьте. А то що ж, всі парами, а Марк буде один? І за малими трохи наглянете. А то ці шибеники такого нароблять…

– Дідусю, ми чемні діти! – обурилась Маринка. – Нічого такого ми не наробимо! Ми вже дорослі, і взагалі!

– Дорослі ви мої, – чоловік легенько розтріпав волосся Іванові, потім погладив Марину по голові.

Хоч він був їм і не рідним, а лише двоюрідним дідусем, було видно, що діти аж линуть до Остапа Семеновича. Маринка від ласки мало не завуркотіла, мов те кошенятко, яке почесали за вушком саме тоді, коли воно хотіло.

– Гаразд, – всміхнулась я, – ловити букет не обіцяю, – не вистачало лише показати, що справді зацікавлена в Марку більше, аніж сама собі дозволяю думати, – однак на весілля з задоволенням прийду. Спостерігати за щасливими закоханими парами завжди одне задоволення.

– Приємно бачити розумну нормальну жінку, – похитала головою Саша, – не заздрощі, а «приємно спостерігати».

– Не бачу сенсу заздрити чужій долі, – знизала плечима я. – Можна подумати, це дає якусь користь… Як на мене, навпаки.

– Дуже мудро, – закивав Остап Семенович.

Розмова знов відійшла від особистої теми і перескочила на робоче. І, варто було тільки згадати про університет, як університет миттю згадав про мене. Задзвонив мобільний телефон, і я, побачивши, що це завідувач, вимушена була відпроситися з-за столу і піти поговорити.

Причиною дзвінка виявився один з наших найпаскудніших двійочників, що все ніяк не міг закрити дисципліну. Розмова мене не порадувала, але трохи відволікла від переживань про особисте, тож поверталась я досить спокійна.

На свій подив, застала дітей та Алекс з Дем’яном в коридорі. Вони кудись збиралися.

– Підемо у кіно, на мультик. Бо Марк їх ніколи не зводить, він не витримає дві години казки про принцесу, – гмикнув Дем’ян. – Повернемось згодом.

Звісно, я їх не затримувала. Провела до дверей і вже хотіла повернутись до вітальні, але завмерла на порозі, зрозумівши, що переб’ю якусь важливу розмову. Здається, Остап Семенович відчитував свого племінника, а той тільки кивав, погоджуючись.

– Марку, ну ти що, серйозно? Договір, формальний, з жінкою? Аліна не виглядає тією, з ким справді заключають договори. З такими жінками, хлопчику мій, одружуються, – Остап Семенович хитнув головою, – їх цінують та на руках носять, а не підписують папірці про фіктивні стосунки.

Я подумала, що мені треба б відійти кудись і не слухати чужу розмову, але ноги ніби прикипіли до підлоги.

– Цей договір – лише формальність, – відповів Марк.

– Я бачив, як його укладено…

– Ну, так, там про гроші, але хіба проблема – дати гроші порядній гарній жінці? – гмикнув він. – Я просто сподіваюсь, що Аліна до мене звикне, а далі воно піде само собою. Я їй подобаюсь, тож все повинне скластися. А договір просто допомагає нам триматись разом, поки в неї в голові дурниці на тему «мені ніхто не потрібен». 

У мене в роті пересохло. Отже, він вважає мої переконання дурницями, а договір – це таке собі прикриття.

І нібито ж нічого поганого не зробив. Сказав своєму дядькові, що має на мене серйозні плани. Будь-хто на моєму місці радів би. А я все одно відчувала себе обманутою і поняття не мала, що робити далі.