7 (2)

– Аліно, – Княженко ледь чутно підштовхнув мене вперед, і я зрозуміла, що позадкувала, намагаючись втекти, і навіть сама не зафіксувала того в голові, – знайомся, це Остап Семенович, мій дядько та наставник, це Дем’ян, його онук та мій племінник, і Алекс, Олександра, його наречена.

– Дуже приємно, – я взяла себе в руки і спромоглася відповісти спокійно. – Рада знайомству.

Ми обмінялися рукостисканнями. Долоня Остапа Семеновича здалась мені сухою та теплою, Дем’янова – твердою, і цей доторк тривав найкоротше. А ось тонкі пальці Олександри міцно стиснули мої власні, не до болю, а ніби з підтримкою. Можливо, це був прояв жіночої солідарності, вона ж колись теж знайомилась з родиною свого коханого, і, певне, не так це вже й просто їй далось.

Після знайомства ми посідали за стіл. Марк, ясна річ, замовив їжу в ресторані, і пахла вона просто надзвичайно, однак я не уявляла, як проковтну принаймні шматочок, настільки сильно хвилювалась зараз.

Княженко знайшов мою руку під столом і ніжно погладив пальці, намагаючись заспокоїти. Я знервовано посміхнулась йому і спробувала сконцентруватись на дітях. Принаймні, з ними я знайома добре.

– Маринко, Іване, – помітивши, що вони голодними очима дивляться на м’ясо на протилежному від них кінці столу, – може, вам щось подати? Що ви хочете?

– Оте, – облизнувся Іван. – Будь ласка.

– Звісно, – я підхопила тарілку, підставляючи страву ближче до малого.

Алекс здивовано спостерігала за тим, як Іван накладав собі шматочки м’яса.

– Я була переконана, – промовила вона, – що ти обереш лазанью, хлопче. Ти ж її просто обожнюєш.

– А у Аліни смачніше, ніж у ресторані, ми потім домашню приготуємо! – озвався одразу Іванко. – Вона не кладе стільки помідорів!

– О, ти вмієш готувати? – вигнула брови Олександра.

– Так, трішки, – кивнула я.

– Аліна вау як готує! – поділилась враженням Маринка. – Коли я стану дорослою, я теж хочу так вміти! Шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок!

Ми всі розсміялися.

– Переконана, ти думатимеш інакше, коли подорослішаєш, – не стрималась я. – Вміти готувати приємно, бо можеш себе порадувати смачною їжею, а ще процес дуже цікавий. А просто заради підкорення чоловіків – не думаю, що це хороша ідея.

Я прикусила язик, втямивши, що не варто було при Остапові Семеновичу такого говорити – хтозна, що він думає про гордих-незалежних жінок, напевне, сам ще представник «старої школи». Однак слова назад уже було не забрати.

Літній чоловік придивився до мене та… Схвально закивав.

– Правильно, правильно… Треба все в житті для себе робити, а не для кавалерів. Ви, Аліно, самодостатня жінка, я бачу. Працюєте?

– Так, – сенсу брехати не було, – викладачка в політехнічному університеті.

– Це ж, певне, і кандидат наук? – уточнив Остап Семенович.

– Зараз це називається «докторка філософії», але суть ви вловлюєте правильно, – я всміхнулась. – Так, захистилась у минулому році.

– Клас, – Алекс захоплено глянула на мене. – І як воно, викладати? Цікаво? Кажуть, в університетах складно…

– Непросто, але я звикла. Заробітна платня не радує, тому у мене дві роботи, – осміхнулась я, – але все одно, викладання покидати не готова. Це було моєю мрією з дитинства. А ви чим займаєтесь? Ну, за Остапа Семеновича я знаю, Марк розповідав…

– Про дідуся можна й в інтернеті нарити за три хвилини, – здається, Дем’ян промовив це з гордістю, зиркнувши на діда. – Я йому допомагаю, а Сашка…

– Маю маленький бізнес разом з одним бізнесменом, в сфері екології, – защебетала вона, – і працюємо зараз над вдосконаленням методів вторинної переробки!

Я зачудовано глянула на неї, а потім, не стримавшись, засипала питаннями про плани та їх реалізацію. На кілька хвилин навіть хвилюватись перестала, надто вже цікаво мені було дізнатися нюанси.

Олександра на перший погляд здавалась такою собі лялечкою: красуня-білявка в обтислій сукні, що притискалась до плеча свого нареченого. Однак вже з того, як вона дивилась, я зрозуміла, що це дуже розумна дівчина, і дурний той, хто мірятиме її стереотипами.

Розмова це лише підтвердила.

За діалогом з Сашкою я розслабилась і перестала переживати вже й за те, як мене сприймуть Дем’ян та Остап Семенович. У Марка була класна рідня: розумні, прогресивні, привітно налаштовані. Напевне, кожна жінка хотіла б, щоб у її кавалера виявились саме такі близькі.

Мені аж соромно стало, що ми, по суті, обманюємо їх. Адже я – фіктивна «дівчина», і все це просто заради дітей. Ми з Марком прикидаємось парою. Принаймні, він так вважає, а я вперто намагаюсь вгамувати своє дурне серце, яке з якогось дива захотіло кохання.

– Слухай, Аліно, – вирвало мене з роздумів питання Сашки, – а Марк тебе гукнув на наше весілля? Ми з Дем’яном одружуємось за кілька тижнів… Ви маєте там бути! Ви всі. А то у мене всі подружки заміжні… Аліно, я кидатиму букетом в тебе!