Розділ сьомий

Робочий тиждень промайнув, мов одна мить, і я відчувала себе найщасливішою жінкою на світі. Як би я не стримувала себе, але все одно пурхала, мов на крилах. Викладала з натхненням, з яким не могло зрівнятись ніщо з мого попереднього досвіду, розповідала студентам купу цікавого, жартувала з ними, всміхалась. На засіданні кафедри, що прийшло в п’ятницю, взагалі пропустила повз вуха половину інформації, і мене навіть ніхто не смикав. Здається, вважали, що я маю право трішки побути замріяною.

Закінчилась нарада достатньо пізно, після шостої, тож по мене заїхав Марк. І саме тоді він повідомив, через яку я зараз стояла біля дзеркала і відверто трусилась, підбираючи прикраси, що пасували б до моєї світлої сукні.

Вечеря з родичами.

Нічого такого, не офіційне знайомство, та й це були не Маркові батьки, а його дядько з внуком приїхали у справах. Марк спочатку не думав нас знайомити, проте діти вже встигли розповісти Остапу Семеновичу – так звали дядька, – про те, що вони знайшли нову маму собі, і, ясна річ, чоловік хотів мене побачити.

– Як гадаєш, може, краще взагалі нічого з прикрас не надягати? – приречено спитала я у Віки, прикладаючи до шиї срібний ланцюжок з лазуритовими вставками. – Не впевнена, що я взагалі пасуватиму до їх компанії.

Остап Семенович, як сказав мені Марк, займався бізнесом і, власне, сам підштовхнув племінника до тієї справи, яку Княженко зараз вів. Фактично призначив своїм наступником. Як науковець, я, ясна річ, не встояла, полізла в інтернет і зайнялась пошуковою роботою, досить швидко та легко наривши біографію чоловіка.

Його успіхи та доходи вражали. Я знала, що Марк багатий та впливовий, однак поруч зі своїм дядьком він геть поруч не стояв. Від цього тиск відповідальності ставав ще сильнішим. Я розуміла, що діти описали мене якнайкраще, задавши високу планку очікувань, і…

Як їй відповідати? Ми з Марком навіть не разом.

Для нього це все за договором. Для мене… Напевне, ні, інакше я б зараз так не тряслась, проте я в жодному випадку не хотіла б цього визнавати.

– Зажди-но, – Віка дістала свою коробочку з прикрасами і дістала звідти комплект: сережки, кольє та браслет з перлами. – Ось, це вдягни. Тобі дуже пасуватиме.

– Та не потрібно…

– Давай, – з натиском промовила вона, – не розчаровуй подругу, я хочу, щоб всі були під враженням від тебе. Зрештою, тобі потім за цього чоловіка ще заміж виходити, і я маю намір довести цю справу до розуму. Давай-но!

– Який заміж, Вік, – розсміялась я. – Ми навіть не зустрічаємось. Як на мене, правильно було б, якби він розповів Остапові Семеновичу правду про те, в яких ми стосунках.

– Думаю, він не робить цього тому, що знає: у вас все вийде потім по-справжньому, варто тобі тільки перестати впиратися.

Я лише відмахнулась, вирішивши, що сперечатись з подругою не буду, бо це марна справа, та погодилась прийняти від неї прикраси. Перли справді пасували до сукні, і виглядало все дуже елегантно. Я взула білі туфлі на високих підборах та покрутилась біля дзеркала, відчуваючи себе принцесою. Поправила трошки підкручене волосся і задоволено кивнула відображенню.

Те, що треба. Стримано, красиво, інтелігентно. Розчарувати не повинна, ні Марка, ні його родичів, ні себе саму.

Княженко не змусив довго чекати. Я саме підходила до дверей, коли він постукав, і, відчинивши, не стримала зачарованого зітхання. Марк вбрався у світло-блакитний костюм та білу сорочку, і ми знову пасували одне до одного, навіть не змовившись.

– Ти дуже гарна.

– В цій сукні? – усміхнулась я. – Дякую, тобі теж дуже пасує твоє вбрання.

– Так, сукня тобі личить, але я мав на увазі, що ти завжди дуже гарна, – посміхнувся Марк. – Ходімо. Родичі вже приїхали.

– Ти впевнений, що мені потрібно з ними знайомитись? – стривожено спитала я. – Все-таки, це важливі для тебе люди, а я… Чужинка.

– Аліно. Я довірив тобі своїх дітей. Невже ти думаєш, що не довірю знайомство з дорослими людьми? Ходімо, давай, – чоловік стиснув мою долоню, підтягнув мене до себе і поцілував в щоку. – Ти майже не фарбувалась, – відзначив, не відчувши пудри чи тональника на мої шкірі.

Я справді тільки підвела тушшю очі, а губи підмалювала блиском, тож зашарілась.

– Треба було?..

– Ти неймовірно природна, – хитнув головою Марк. – Тобі і не потрібен той макіяж. Ходімо, – він потягнув мене за собою, і я покірно рушила слідом.

Перед тим, як увійти в квартиру, мимоволі затримала дихання. Марк підштовхнув мене в спину, дуже легенько, майже не відчутно, і завів до вітальні.

– Рідня, ви де? Знайомтесь, це моя Аліна, – промовив він, і я побачила трьох гостей. Літнього чоловіка, Остапа Семеновича, а ще двох молодих, не старше двадцяти п’яти років, людей, хлопця та дівчину.

Марк не говорив, що онук Остапа Семеновича настільки дорослий. І що має, судячи з усього, дружину чи наречену… Та мене ж розкусять за три секунди!

– Аліно, – Княженко ледь чутно підштовхнув мене вперед, і я зрозуміла, що позадкувала, намагаючись втекти, і навіть сама не зафіксувала того в голові, – знайомся, це Остап Семенович, мій дядько та наставник, це Дем’ян, його онук та мій племінник, і Алекс, Олександра, його наречена.