6 (3)

На моє щастя, Григорій не намагався мене більше гукнути. Я злетіла сходами швидше, аніж було б варто, вистукуючи підборами гучний ритм, смикнула на себе двері аудиторії так, ніби мала намір відчинити навіть замкнені просто фізичним зусиллям і, переступивши поріг кабінету, змогла видихнути з полегшенням.

Суміш емоцій досі кипіла в грудях. Однак я посміхнулась своєму давно знайомому третьому курсу замість того, щоб тремтіти, і змусила себе заговорити.

– Вітаю з початком навчального року, шановні студенти, – я підморгнула їм – добре знала цю групу, бо читала у них вже минулого року. – Я читатиму у вас лабораторні та практичні з дисципліни «Основи баз даних та знань». За лекції відповідає професорка Кожедуб. Ви вже стикались з нею?

Руки ледь помітно тремтіли, але голос був спокійним, я добре натренувалась за роки свого викладацького досвіду.

Студенти навіть не помітили, що щось не так. Я ж хвилин за десять остаточно розслабилась, і перше заняття пройшло досить бадьоро.

На понеділок мені поставили всього три уроки – це, певне, для того, щоб в п’ятницю впхати аж вісім, аби життя медом не здавалось, – і заняття у студентів промайнула дуже швидко та легко. Під кінець я вже сміялась зі студентських жартів і ледве змогла переконати хлопців, що ні купувати каву, ні пригощати шоколадкою мене не потрібно, бо я не голодна. Щоправда, так і не почитала договір, який прихопила з собою. Не хотілося після зустрічі з Гришею.

Нарешті закінчивши заняття, я вислизнула до коридору, думала ще зайти на кафедру, переговорити з Ніною Олександрівною, запитати, коли Віталій Павлович планує наступне засідання і чи нема у нас новин стосовно графіку навчального процесу – він щороку скакав, мов скажений, бо університет вирішував, чи варто йому зимувати економно, чи цього року все в порядку з фінансуванням, – але всі плани вилетіли з голови, варто тільки було вийти до коридору.

Під дверима стояв Григорій.

Виглядало так, ніби він чекає тут давно. Чоловік все видивлявся щось в своєму мобільному телефоні, але, коли ледь чутно грюкнули двері, підвів на мене погляд і розплився у широкій посмішці.

– Я вже думав, ти не вийдеш ніколи.

– Отже, ти чекав на мене, – я схрестила руки на грудях, відійшла трішки вбік, щоб не заважати студентам виходити. – Нащо?

– Хотів все-таки поговорити, – Гриша спробував погладити мене по плечу, але полум’яний погляд, здатний спопелити на місці, який я кинула на його долоню, виявився достатньо красномовним, тож руку він все-таки прибрав.

– Нема нам про що говорити, Гриш.

– Ми були разом півтора роки, – м’яко нагадав він. – Нам є про що згадати. І ми ж наче не ворогами розійшлись.

– Ми розійшлись з висновком, що це не було стосунками, тож, я вважаю, залишились не ворогами, а абсолютно чужими одне одному людьми, – відрізала я. – І ці півтора роки – геть не те, що я хотіла б повторити. Не кажучи вже про те, що я зараз в стосунках.

– Невже він проти, щоб ти спілкувалась з друзями?

– Абсолютно точно «за», але є проблема. Я не спостерігаю тут моїх друзів.

– А, його влаштовує тільки твоя Віка? – очі Гриші неприємно зблиснули. – Ви ж продовжуєте «дружити»?

Він не зобразив лапки пальцями, як робив це зазвичай, але так скривився на цьому слові, так виділив його голосом, що я геть не сумнівалась: Гриша як не вірив у жіночу дружбу, так і продовжує в неї не вірити.

Однак Віка завжди була мені вірною, ніколи не кидала у біді і була готова підтримати і в горі, і в радості. Ясна річ, це все – взаємно.

А Гриша про існування такого поняття як вірність навіть не здогадувався, а про підтримку вже й згадувати не варто.

– Це не твоя справа. І буде дуже добре, якщо ти зараз покинеш територію моєї кафедри. Архіву тут нема. І навчався ти на іншій спеціальності, нема чого тут крутитися.

– Алінко, – Григорій спробував мене обійняти, – я знаю, що насправді в тебе нікого нема. Дізнавався через спільних знайомих. Чесно, я тоді зробив дурницю. Я б дуже хотів, щоб ми спробували ще раз і…

– Не знаю, Аліно, я б не став на твоєму місці пробувати ще раз з чоловіком, який не здатен почути елементарне «ні».

Я здригнулась, озирнулась і побачила Марка. Він згадував, що сьогодні може заїхати до університету на ділову зустріч, тож цю його появу не можна було назвати чарівною чи надзвичайно несподіваною.

Але я все одно не чекала.

– Я саме збиралась сказати йому вкотре, що не вільна, – посміхнулась я, – і що його інформація застаріла.

Марк правильно зрозумів натяк. Він обійняв мене за талію, притягуючи до себе, обережно поцілував в кутик губ – так, що це виглядало доречним навіть в університетському коридорі, – а тоді перевів погляд на Григорія і спитав:

– То що вам потрібно від моєї коханої?