6 (1)

Ми з Марком знову гуляли по парку, тільки цього разу поруч не було дітей, та й людей виявилось мало, всі – десь далеко. Він ніжно тримав мене за руку і зрідка погладжував великим пальцем внутрішню частину долоні, а я навіть не думала про те, щоб відсторонитися та сказати йому більше так не робити. Потім Марк нахилився, аби поцілувати мене, і я затамувала подих.

Цей поцілунок був довшим за попередній. Тілом розливався дивний жар, що зростав щосекунди, і мені відчайдушно хотілось опинитися з ним наодинці, десь, де нас ніхто не побачить, відчути його великі сильні руки на своїй шкірі, без зайвої тканини, і…

Я різко сіла на ліжку, випірнувши з приємного, аж занадто, сну. Щоки горіли вогнем, а перед очима все ще стояв Марк.

Ніколи в житті мені не снились такі сни. Ніколи. Навіть коли я зустрічалась з хлопцем… Намагалась будувати стосунки, які так ні до чого і не привели, я не відчувала до нього такого потягу, і він точно не приходив до мене уві сні.

Крижана королева, так він називав мене спочатку.

Потім це були інші слова, набагато менш приємні, і, хай би як я не намагалась пропускати їх повз вуха, все одно зачіпало, лишаючи свої рани.

Я заприсяглась, що більше навіть не намагатимусь. Мені це не цікаво. Але тепер виявилось, що поруч з правильним чоловіком той вогонь, якого, як я вважала, в мені нема, може палахкотіти дуже навіть яскраво.

Цього тільки ще не вистачало…

– Подруго? – Віка зазирнула до мене, вже вбрана та нафарбована. – Що це ти така розгублена? Прокидайся. Ти так солодко спала…

Я поморщилась.

– Бурмотіла одне гарне чоловіче ім’я…

– Вік, тільки не починай.

– Ма-а-арк, – спародіювала вона мене і весело розсміялась. – Давай, вибирайся з ліжка, Алінко. Що, він снився, так? А казала, що в тебе таких снів не буває.

– В мене таких снів не буває!

– Брехунка.

– Раніше не було ніколи.

– Ти просто нарешті зустріла чоловіка, який тобі рівня, – заявила мені Віка. – А то раніше тільки на співаків по телеекрану облизувалась, двох чи трьох. Тепер ось, достойна кандидатура, поруч, і ти йому теж подобаєшся. Навіть не думай відпиратись і казати, що ти приречена все життя бути самітницею, бо я абсолютно точно знаю, що це не так.

– Звідня ти, ось ти хто, – пробурмотіла я.

Вона розсміялась, явно не вважаючи мої слова образливими.

– Ну маю ж я якось виправити все те, що наробив той… Судак з літери «м», з яким ти раніше зустрічалась. Ти – приваблива молода жінка, не можеш ти все життя бути одна.

– Деяким жінкам не потрібна пара.

– Ти до них не відносишся.

Я закотила очі. Вікторія завжди була дуже вперта, і моє бажання присвятити все життя кар’єрі і не думати про чоловіків здавалось їй… Не те щоб протиприродним, ні, просто вона казала, що конкретно для себе я це все вигадала, і дарма. Мовляв, я не така, як про себе розповідаю, вона ж мене знає вже купу років і бачила.

Але ж я теж себе знаю. Думала, що знаю, доки не зустрілась з Марком.

…Сніданок сьогодні приготувала Віка. Гаразд, це було радше «залила гранолу холодним молоком», бо готувати Віка ненавиділа, але вийшло все одно смачно, і я була вдячна. Якби не подруга, то і не поснідала б, і, що гірше, запізнилась би на роботу.

– Я почитала твій договір, до речі, – заявила мені Вікторія, наливаючи каву собі у чашку. – Дуже уважно. І порадилась стосовно кількох нюансів зі своїми знайомими юристами, бо ж у моєї подружки все має бути вивірено до останньої літери!

– Дякую, – щиро озвалась я. – І що там?

– Ну, абсолютно порядні папірці, і ніхто не намагався рити тобі могилу, – чесно відповіла Вікторія. – Ніякого дрібного шрифту, підступу я теж не бачу, там, де сумнівалась… Ну, він не хоче уже вже легко тебе відпускати, бо ж діти, але там нема можливості вляпатися в мільярдний борг і все життя відпрацьовувати рабом на Княженкових галерах. Воно більше як формальність, ну, і фінансові зобов’язання з його боку.

– І чим же він збирається мене тримати?

– Твоїм почуттям відповідальності, – підморгнула мені подружка. – Коротше, можеш підписувати, проблем не бачу.

– Дякую, – зітхнула я.

Мені хотілось підписати, однак я все ніяк не зважувалась це зробити. Зависла на кілька хвилин з ручкою над папірцем, але зрештою вирішила, що в університеті ще перечитаю. Мені в будь-якому разі сьогодні три години сидіти на лабораторній роботі, перший навчальний день… Студенти просто сидітимуть за комп’ютерами після знайомства, може, почнуть щось робити, а я матиму час вивчити папірці.

З цими думками я поїхала до університету. Замріяна, вже майже пройшла через центральний вхід до рідного другого корпусу, аж раптом хтось перегородив мені дорогу.

– Привіт, Алінко, – посміхнувся чоловік, торкаючись мого передпліччя.

Я завмерла.

Переді мною стояв той, кого я не розраховувала побачити більше ніколи. Мій колишній.