5 (3)

Напевне, звичайне дружнє стискання долоні не мало викликати таких бурхливих емоцій, але мені раптом захотілось, щоб Марк ніколи не прибирав свої пальці, так і продовжував тримати мене, дивитись такими очима…

Не розриваючи зорового контакту, він висмикнув флешку з порту, захлопнув кришку ноутбука. Тоді друга його долоня лягла мені на талію. Подавшись вперед, чоловік зазирнув мені в очі ще глибше, ніби намагався в моєму погляді втонути, і, продовжуючи м’яко, ніжно всміхатися, прошепотів:

– Все налагодиться. Ми з цим розберемось, Аліно. Я не лишу тебе в цій ситуації одну. Навіть якщо хтось умисно поліз до твоєї машини, а не ти стала випадковою жертвою хулігана, ми з цим впораємось. Обіцяю. А зараз – головне, що ти сама не постраждала. Колеса ж уже змінили.

– Так, – мій голос звучав невпевнено, і я відчувала, що тремчу. Не через автівку, ні, просто від близькості Марка аж перехоплювало подих. – Дякую, що допоміг. Ти справжній друг.

Слово «друг» звучало водночас неправильно і… Ідеально. Так, ми будемо друзями, і жодних особистих стосунків!

– Віриш у дружбу між чоловіком та жінкою? – посміхнувся Марк.

– Вірю! – з викликом озвалась я. – А чому ні? Дружба не має статі. Про подруг теж кажуть, мовляв, просто дві зміючки, які одна одній напаскудять, конкурентки і всяке таке, але я переконана, що це все гидка брехня. Ми з Вікою завжди прийдемо одна одній на допомогу, а не посваримось за першої ж нагоди, щось не поділивши. А ти не віриш?..

– І я вірю, – хитнув головою Марк. – Знаєш, у мого племінника є подруга, заради якої він на клапті порве. Дивовижно, але вони не дивляться одне на одного як чоловік та жінка. Дружба це все затьмарює. Кохана племінника теж подружилась з цією дівчиною, і там нема місця ревнощам, бо це геть різні почуття, знаєш… Однак я вважаю, що дружба може перерости і в кохання. Ми зі Златою, моєю дружиною, були знайомі зі шкільної лави і справді довго дружили. Ну, а потім… – він мрійливо всміхнувся. – Тож, я вважаю, кохання без дружби неможливе. Але можлива дружба без кохання. Якось так.

У мене защемило серце. Це все було сказано настільки щиро, що я ледве не втратила дар мови. Марк справді хороший чоловік…

Цього разу повторювати, що я точно не шукаю жодних стосунків, довелось ще старанніше, з завзятою впертістю. Доки я перевдягалась перед виходом у парк, кусала губи та постійно повторювала подумки, що все в порядку, я байдужа і лише допомагаю дітям. Однак легше від того не ставало.

Марк та малі зачекали мене на вулиці, і, спустившись до них у легкій літній білій сукні, я зрозуміла, що якимось чином передбачила, що вдягнуть і вони. Маринка була теж в світлій сукенці, а Іван та Марк вдягнули блакитні джинси та білосніжні футболки.

– Вау, ми будемо дуже стильні! – заплескала в долоні Маринка. – Аліно, а тато тобі сказав, що у нас білий фемілі лук? Сказав? Тату, скажи, що ти їй сказав, що в тобі прокинулось почуття стилю! Ну тату!

– Боюсь, Аліна змушена вас розчарувати, – хитнув головою Княженко. – Бо я забув про це згадати.

– Ух ти. Ти вгадала сама! – Маринка міцно мене обійняла. – Аліно, ти крута і уже зчитуєш наші думки! У нас навіть почуття стилю сходиться! І інтуїція!

Я прикусила язик, аби не сказати, що обрала світлий колір випадково. Якщо дитині приємно думати, що цей збіг – результат втручання вищих сил і роботи моєї «надзвичайної інтуїції», то хто я така, щоб з нею сперечатися.

Власне кажучи, вийшло справді дуже вдало, я могла собою пишатися. Дорогою до парку – ми вирішили пройтися пішки, а не їхати машиною, на щастя, тут було недалеко, – на нас озиралися, і я ловила на собі погляди людей.

Це було приємно. Напевне, ми справді виглядали, як сім’я, усміхнені, щасливі, в білому, та ще й трималися за руки. Я стискала долоньку Івана, Марк вів Маринку.

В парку виявилось людно. Здавалось, вся Вінниця зібралась проводжати літо. Десь з глибин линула гучна музика, і діти потягнули нас туди.

На невеликій, залитій сонцем площі виступав місцевий гурт. Ближче до невеличкої сцени зібралась молодь, і, не дивлячись на спеку, вони радісно стрибали, вітаючи улюблених виконавців. Сім’ї тримались трохи віддалік.

Марк навіть зміг знайти для нас невеличку лавку під лапатою ялинкою. Діти, щоправда, посиділи тільки хвилини дві, а тоді побігли до знайомих, яких побачили неподалік. За мить там зібрався вже гурт дітлахів приблизно одного віку, і вони на всі лади підспівували виконавцям.

– Посуньтесь, будь ласка, – попросила мене якась жінка з немовлям. – треба малого погодувати…

– О, так, звісно, вибачте, – схаменулась я, зрозумівши, що сідати між мною та Марком їй незручно, ми ж ніби як разом, а посідали з різних боків лавки, бо посередині раніше були діти.

Я думала, що триматиму дистанцію принаймні сантиметрів тридцять, але тиснява збільшилась, і за кілька хвилин мене ще хтось попросив посунутись. Думала встати зовсім, а натомість зашпортнулась і опинилась в Маркових теплих обіймах. А він, замість того, щоб відпустити мене, міцніше пригорнув до себе, так близько, що я притиснулась до чоловіка всім тілом. Ще й втягнув носом запах і прошепотів:

– Від тебе корицею пахне. Обожнюю цей запах. І яблуками… Це парфуми?