5 (2)

Здається, те, що мене обурив чи як мінімум дуже здивував термін, було написано просто у мене на обличчі, бо Княженко поспішив відповісти.

– Там є перелік причин для розриву договору, – м’яко промовив, посміхаючись, він. – І він досить широкий. Так що, якщо  тобі стане некомфортно чи щось таке, завжди можна відкотити все назад. Але… Я маю в першу чергу думати про своїх дітей і бути переконаним, що тебе щось утримує від того, аби раптом втекти, бо тобі все набридло.

– Навіть коли вступаєш у реальні стосунки з жінкою, – зазначила я, – і знайомиш її зі своїми дітьми, є ризик, що вона раптом вирішить втекти, бо їй все набридло, хіба ні?

– Саме тому я не вступав у реальні тривалі стосунки з жінками увесь цей час, – абсолютно логічно зазначив Марк. – Я ж розумію, пор що я кажу. Діти для мене завжди були та будуть на першому місці.

Я могла б сказати, що він вже втягнув мене в цю гру, і, якщо я зараз не підпишу договір, це може вдарити по них, і досить сильно. Вони точно розчаруються в мені, але це півбіди. Раптом звинуватять в «розставанні» свого татка?

Однак я не хотіла відмовлятись і не могла бути настільки жорстокою. Вирішила, що як Віці ну дуже вже сильно не сподобаються якісь норми договору, то я просто попрошу Марка його змінити, але не казатиму йому категоричне «ні». Ця гра зачіпає дітей, а про них ми повинні подумати в першу чергу.

– Гаразд, – видихнула я зрештою. – Розумію. Іван та Маринка – найголовніше. Зрештою, ми влаштовуємо це для них, так? Хоча не уявляю, як за рік ми будемо пояснювати, що все це… Ну…

– Ми поступово збавимо градус стосунків, і ти лишишся їм тітонькою Аліною, у якої не вийшло з їх татом, але вийшло з ними, – одразу видав мені готову відповідь Марк. – Або, – додав стиха, – у тебе таки вийде з їх татом.

Я зашарілась.

– Ти вільна. Я вільний, – нагадав мені Княженко. – А в договорі нема пункту «відмовлятись від почуттів, якщо вони виникнуть».

– «Якщо». Мені не потрібні стосунки, – я зашарілась ще дужче. – Гаразд, ходімо… Я віддам це Вікторії, а потім глянемо, що на флешці, добре?

Марк не сперечався. Він пройшов до кімнати, сів у крісло, яке я йому запропонувала, і просто лишився чекати. Я вручила папку Віці під її схвальне гмикання – вона не вимагала пояснень, тож явно чула всю розмову і була задоволена і моєю юридичною обачністю, і тим, що Марк, принаймні, на її думку, відверто до мене загравав, – а тоді повернулась до вітальні.

Ноутбук ввімкнувся швидко. Я зняла його з зарядного, аби за звичкою покласти на коліна, але втямила, що Марка доведеться попросити пересісти… або шукати якийсь стілець. Чому я запропонувала йому зайняти крісло, а не диван?!

Княженко явно помітив мої сумніви і швидко знайшов спосіб їх виправити. Він забрав у мене ноутбук, поклав собі на коліна, а потім, взявши мене за руку, всадовив на перило крісла. Тепер, аби дивитися в екран, я мала тулитися до Маркового плеча.

Від цієї перспективи перехоплювало дихання. Я замружилась на кілька секунд, сварячи себе, як могла, за слабкодухість, за те, що дозволяю цьому відбуватись, але все одно залишилась сидіти на поручні.

Мені було приємно. Тепло його тіла, здавалось, зачіпало невидимі струни моєї душі. В якусь мить я ледь подолала бажання нахилитися ближче до Княженка, вдихнути аромат його волосся або ткнутися носом в ямку його ключиці, яку було видно з мого місця, бо він не застебнув останні кілька ґудзиків своєї сорочки.

Марк ніби й не помічав моєї реакції. Він швидко підключив флешку, відкрив єдину папку, що на ній була, і запустив відео.

Фрагмент займав всього тридцять хвилин. Якість була така собі – камери тут поставили, але ж ніхто не говорив, що вони мають гарно знімати! – проте приблизно роздивитися, що там відбувається, вдавалось.

Перші кілька хвилин я просто роздивлялась машини на парковці і нарешті знайшла свою. А потім побачила якусь чорну пляму…

По мірі того, як пляма підходила ближче до машин, вона перетворилась на чоловіка. Він носив чорні спортивні штани та чорне худі, накинув капюшон на голову, тож побачити обличчя шансів було нуль. Поводився обережно, озирався. Був досить кремезним, з дівчиною не переплутаєш.

Я аж здригнулась, коли він вдарив ножем по першому моєму колесу.

– Ти його знаєш? Можеш припустити, хто це був? – спитав Марк, доки незнайомець продовжував мучити мою бідолашну машину.

– Поняття не маю, – чесно зізналась я. – Обличчя тут не видно. Чоловіків у мене в оточенні повно, я ж викладачка. Думаєш, всіх запам’ятовую?.. А особисто… Ну, знаєш, особисто я близько спілкуюсь хіба що з колегами і татом. Але це точно не батько! І, думаю, не наші з університету.

– Я спробую пробити по своїх зв’язках, – запевнив мене Марк. – Але будь обережна. Добре, що ти живеш з Вікою, а не одна… До речі, не міг зловмисник вважати, що це її машина? Може, це хтось з суду чи щось таке?

Я лише невпевнено знизала плечима, не знаючи, що йому й казати.

– Можливо… Я відео їй теж дам, може, щось згадає.

– Ну, гаразд, – Марк усміхнувся. – Але не дуже переживай. Можливо, просто хулігани. Ходімо в парк, це допоможе тобі розвіятись.

Він ніжно стиснув мою руку, і, попри те, що я справді досі переживала, мені раптом стало легше від його присутності.