Розділ п'ятий

Кілька днів минуло майже спокійно. Діти, задоволені тим, що на «романтичній вечері» ми з Марком домовились про прогулянку в парку, та ще й отримавши прочухана від батька за надто серйозне самоуправство, трохи притихли та поводились більш звично для дев’ятирічних. Не влаштовували підступи, не зачиняли нас разом та називали мене Аліною, а не мамою, коли я бачилась з ними.

Зрештою, виявилось, що бути нянею не так вже й погано. І поки машина чекала своєї черги у автосервісі, бо Марк наполіг на тому, щоб і все інше перевірити, не тільки колеса, я спокійно їздила на роботу з його особистим водієм, готувала в нього вдома вечерю, а потім, коли ми всі вчотирьох їли, вирушала до Віки.

В мене навіть з’явились суттєві аргументи для Віки стверджувати, що це лише співпраця. Принаймні, діти стали спокійніші, і Марк міг не переживати, що на них волає якась навіжена. Маринка і Іван під наглядом, поводяться адекватно, тож… Княженко був правий, я навіть могла спокійно працювати за ноутбуком, знаходячись у них в квартирі.

– Він з тобою навіть договір не підписав, так? – поцікавилась за суботнім сніданком Віка, задоволено поглинаючи приготований мною персиковий пиріг. – Боже, м-м-м, як же ж ти смачно готуєш. Це просто неймовірно…

– Ну, не буду ж я нагадувати йому про договір. – знизала плечима я. – І про гроші. Не те щоб вони були мені потрібні.

– Так, не сумніваюсь, що Марк подобається тобі достатньо, аби ти і просто так посиділа з його дітьми. Можливо, варто ще вийти за нього заміж.

– Вік!

– Що «Вік»? – невинно заморгала подруга. – Це всього лиш малесеньке припущення, я зовсім ні на що не натякаю, – вона променисто усміхнулась. – Ну, можливо, зовсім трішечки, але це не означає, що мене треба слухати. От виходитимеш заміж за нього і тоді…

Я була готова її стукнути, якщо чесно, але, на мою радість, саме в цей момент в двері подзвонили, і сварки не відбулось.

Не варто обговорювати тему моєї допомоги Маркові. Сама про гроші я ніколи не заїкнуся, може, й краще, що він зовсім про це забув. Я була б не проти, якби ця ситуація поступово сама собою розсмокталась, ми бачились все менше і…

І не було ніяких побачень, ніяких почуттів. Я вже не перший рік сама, це зручно, я звикла до того, що мені не потрібні жодні почуття, не потрібно ні з ким пов’язувати себе узами. Мене взагалі не цікавлять стосунки. А те, що серце починає битися швидше, варто тільки згадати, як пальці Марка обережно торкаються моєї шкіри, це якесь безумство, і його треба негайно припинити, викреслити з власних спогадів як щось недостойне. Це небезпечно.

– Це до тебе, подруго, – підморгнула мені Віка, повертаючись до кімнати. – Батько твоїх дітей прийшов.

– Вони не… – я мало не зашипіла від роздратування. – Вікторіє, ти абсолютно нестерпна і нахабно мене з ним зводиш.

– Ну як ти сама не можеш ні з ким звестися, то повинна принаймні я постаратись, – підморгнула подруга, струснула своїми рудими кучерями та з подвійним апетитом взялась за пиріг.

Коли вона щось собі надумувала, спинити Віку було вже неможливо. Пощастить тому, кого вона обере своїм чоловіком, бо Вікторія здатна кого завгодно зробити щасливим. Навіть якщо він сам буде тому опиратися!

Посміхнувшись цій думці, я пішла до виходу.

В коридорі чекав Марк, і в нього в руках я помітила папку з документами. Думка, що це той самий договір, викликала у мене дивні почуття. З одного боку невдоволення, що мене справді намагаються зв’язати якимись домовленостями, а з іншого…

Приємне тепло і задоволення від думки, що він не хоче зникнути просто так і має намір… Ніби закріпити наші стосунки.

Ні, щось не туди мене тягне. Про це не можна думати. В жодному разі.

– Привіт, – мені чомусь здалось, що Княженко трішки зніяковів. – Сподіваюсь, не розбудив?

– Дев’ята тридцять, я в такий час не сплю, – озвалась я, не знаючи, нащо йому про це кажу замість того, щоб просто заперечно хитнути головою. – Як діти?..

– Мріють про чудову прогулянку в парку, – підморгнув мені Марк. – З нетерпінням чекають, коли ти прийдеш. Але, перш ніж ми вирушимо… по-перше, я маю записи з відеокамер, можна глянути на ноутбуці, – він продемонстрував мені крихітну флешку. – Хотіли спочатку на диску видати.

– Ага, щоб прокрутити можна було приблизно ніде, – гмикнула я. – А по-друге?..

– «По-друге» полягає в тому, – він махнув папкою, – що я нарешті підготував договір. Підпишеш? Ну, тобто, прочитаєш і підпишеш?

– О… Ти не проти, якщо я дам Віці на нього глянути? – спитала я. – Все-таки, вона юристка, а я не надто на цьому розуміюсь…

– Без проблем. Проглянь спочатку сама, а потім віддавай Вікторії. Ми не надто поспішаємо, необов’язково підписувати це просто зараз. Можеш ще подумати кілька днів.

– Дякую, – я прийняла папку з його рук, відкрила її, швидко пробіглась очима і обмерла. Сума була просто колосальною. І… – Договір на рік?!

Ми ж не говорили про такий тривалий термін…

Здається, те, що мене обурив чи як мінімум дуже здивував термін, було написано просто у мене на обличчі, бо Княженко поспішив відповісти.

– Там є перелік причин для розриву договору, – м’яко промовив, посміхаючись, він. – І він досить широкий. Так що, якщо  тобі стане некомфортно чи щось таке, завжди можна відкотити все назад. Але… Я маю в першу чергу думати про своїх дітей і бути переконаним, що тебе щось утримує від того, аби раптом втекти, бо тобі все набридло.