4 (5)

Марк не виглядав ані здивованим, ані засмученим. Навпаки, задоволено посміхався, ніби романтична вечеря на двох була метою його сьогоднішнього вечора.

– Вони вже змовились з Вікторією, – посміхнувся він. – Неймовірно. Ти таки дуже сильно сподобалась їм з першого погляду.

– Не розумію, чим я так могла сподобатись дітям… І не тямлю, чому ти цьому так потураєш, – хитнула головою я. – Довіряєш їх чужій жінці… Гаразд, жінці, яку ти вже встиг пробити та прочитати всю її біографію, я в тому навіть не сумніваюсь, але все одно! Тепер ще відпускаєш до не менш чужої подруги цієї чужої жінки.

– Ходімо вечеряти, – Марк махнув рукою. – Я думаю, Вікторія не зробить Іванові і Марині геть нічого поганого.

– Звучить безвідповідально.

– Ну, не ламати ж мені двері. Діти в мене вперті, коли вони чогось хочуть, вони того досягнуть. Скинемо їм повідомленням селфі, як ми, щасливі, разом їмо лазанью, і вони самі відчинять двері, хіба не так? Ходімо. В нас є можливість познайомитись ближче.

Взагалі-то це була максимально неоднозначна фраза, що зараз могла б викликати у мене обурення. Ближче? Та не хочу я ніякого «знайомства»! Однак натомість я посміхнулась і кивнула, відчувши дивне тепло, що розливалося в грудях.

Вирішивши не сперечатись з дитячою волею, ми з Марком все-таки сіли за стіл. Від відрізав перший шматочок лазаньї, закинув його до рота і тихенько застогнав, мружачись, мов кіт на сонці.

– Це неймовірно смачно, – прокоментував він. – Боже, це така рідкість, коли жінка вміє смачно готувати…

– Саме тому Віка мене і терпить у себе в гостях, – гмикнула я. – Бо це означає, що на столі завжди щось стоятиме, – весело підморгнула Марку. – Хоча не скажу, що у мене є плани простояти за плитою все життя. Але ти, напевне, можеш дозволити собі і кухарку.

– Можу, але волів би обходитись без цього. Мені легше по ресторанах ходити. Не люблю, коли вдома є хтось сторонній.

– А няні?

– Ну, – він знизав плечима, – зазвичай няні у дітей тільки на той період, доки мене вдома нема, а далі я сам. Вони надто бешкетні, щоб лишати їх на самоті. У Злати, їх матері, була помічниця, але… – Марк посумнішав і кілька секунд просто мовчки дивився в тарілку. Я дозволила тиші розлитись по кімнаті, не вириваючи його з потоку думок. – Злата померла, коли їм було п’ять. Аварія. Того козла, звісно, посадили, який її збив, але все одно це її не поверне. З тих пір я один. І малі… вони погано приймають жінок, що могли б стати мені парою. Тож те, що ти їм так сподобалась, велике диво. А ти? Самотня?..

– Так, – я знизала плечима. – Не створена для стосунків. Я й сама не надто прагну, та й черги з бажаючих немає.

– Серйозно? – вигнув брови він. – Ти ладнаєш з дітьми, чудова хазяйка, розумна, вродлива… Будь-який нормальний чоловік хотів би мати таку дружину.

Те саме тепло, яке я відчувала поруч з Марком, набирало силу, поволі перетворюючись на жар. Я звеліла собі не думати про те, наскільки привабливим вважаю цього чоловіка, і теж вперлась поглядом в тарілку, але щоки вже встигли розчервонітися.

– Отже, нормальних у світі не так і багато, – буркнула нарешті. – Та мене все влаштовує. Мені й одній нормально. Є люди, яким не потрібні стосунки, напевне, я з них. Знаю, що в нас в суспільстві це не прийнято, і ти, може, не зрозумієш, в тебе діти, але…

– Я все розумію, – Марк накрив мою руку своєю. – В цьому нема геть нічого поганого – якщо це те, чого ти справді хочеш.

Серце забилося прудкіше, мало не вистрибуючи з грудей. В цю мить я вже дуже сумнівалась, чи хочу справді самотності, чи, можливо, досі мені не зустрічались такі чоловіки, як Марк.

– Проте, якщо раптом ти не впевнена, – м’яко продовжив він, ледь відчутно погладжуючи мої пальці, – то не відрізай від себе всі можливості. Я не натякаю на себе, якщо що. Не кожній жінці потрібен кавалер з двома дітьми.

– О, я думаю, більшість жінок не розглядали б це як перешкоду в твоєму випадку. Іван та Маринка чудові! – видихнула я, сама не знаючи, нащо це кажу. – Ну і сам ти дуже привабливий чоловік, тож…

Мені не треба стосунки. Я мала сказати йому про це вголос, пояснити, що це все теоретичні описи, а не я приміряю себе на місце матері його дітей і дружини.

Божевілля якесь, Стільки років спокійно жила, а тут сиджу за «романтичною лазаньєю» і балакаю з мільйонером про одруження.

– Можливо, – Марк ледь помітно посміхнувся, – ти не відмовишся сходити з цим привабливим чоловіком на побачення?

– Я… Я… – понад усе мені хотілось погодитись, але щось не пускало.

– Ти, я, діти, парк, вихідні?

Я видихнула з полегшенням. Це він в межах нашої угоди пропонує.

– Так, це можна, – посміхнулась я. – Прекрасні вихідні перед початком навчального року. Не маю нічого проти.

Марк всміхнувся і з ще більшим апетитом взявся за свою лазанью. А я ж відчайдушно намагалась відігнати геть думку, що хотіла б, аби це було справжнім побаченням, а не лише виконанням нашої угоди.