4 (4)

Напевне, в мене на обличчі було написано, що я думаю про «романтичну вечерю», але вголос я цього говорити не стала, вирішила не розбивати наш з Марком план. Він, зрештою, хотів заспокоїти дітей, чи не так? Переконати їх, що справді має зі мною стосунки, принаймні, планує їх побудувати. Тож буде дуже дивно і неправильно, якщо я відмовлятимусь від будь-якої взаємодії… Такого типу.

Навіть в моїй голові це звучало фальшиво та неправильно. Бо мало яку жінку треба вмовляти, аби вона погодилась зустрічатись з Марком Княженком. Він…

Красивий, багатий, розумний, привабливий. Все має.

І навіть подобається мені, але будь-яку думку про те, щоб дозволити цьому потягу розвинутись, я рішуче відмітала геть. Ні. Мені не потрібні зайві проблеми. Я звикла бути самотньою, і не потрібно зайвий раз створювати собі неприємності, просто надто тісно контактуючи з привабливим чоловіком.

Достатньо, що він мене в цю пригоду з «нянею» втягнув. Треба, до речі, поговорити, щоб підготував якийсь контракт, чи що.

Можливо, звучить це занадто формально, але так буде надійніше.

Думки про контракт мене заспокоїли, ніби він міг захистити від кохання, а потім – від розбитого серця. Остаточно я відволіклась, доки ходила по магазину, збираючи продукти. Останнім взяла семолу для приготування пасти, повернулась до продуктового візка…

– Хто наклав сюди стільки шоколадок? – суворо поцікавилась я.

Малі бешкетники перезирнулись і подарували мені по милій невинній усмішці.

– Воно якось само.

– Це була магія.

– Точно магія! – наперебій запевнили мене.

– Гм, так? Що ж, добре, що в цьому супермаркеті діє настільки могутня магія, і вона допомогла вам зі збором продуктів, – посміхнулась я. – Та дуже сподіваюсь, що вона посприяє тому, що шоколадки плавно вилетять з кошика, крім, можливо, однієї, і розмістяться на тих поличках супермаркету, де до цього лежали. Що скажете, діти, чи доступні такі чари шоколадці, чи, можливо, я надто добре про неї думаю?

Виявилось, що доступні. Діти, відвоювавши у мене, щоправда, ще одну плитку шоколаду з обіцянкою, що не будуть їсти все одразу та розтягуватимуть задоволення, розклали солодощі по місцях. Я тільки зітхнула. Так, неслухняні, але домовитись з ними можна.

Можливо, я їм просто подобаюсь.

…На мій подив, нападу на дві шоколадки не було навіть вдома, вони спокійно дозволили покласти солодощі в шафу, поїли те, що Марк залишив на обід, вмовивши і мене трохи перекусити, а тоді взялись допомагати з лазаньєю.

Страва була нескладна, але вимагала багато праці, тож помічники – не зайві. Я здивувалась, як гарно діти виконували процеси – те, що я вважала досить безпечним, аби малих до цього допустити, наприклад, відміряти інгредієнти чи натерти твердий сир на терці, або, скажімо, стежити за автоматичною м’ясорубкою і гукнути мене, коли буде досить. Вони зацікавлено виконували кожний процес, а, коли приїхав Марк, з такою радістю кинулись йому звітувати, що я не втрималась і посміхалась, вислуховуючи той дитячий щебет під плюскіт води – Княженко мив руки. Потім малеча буквально заштовхала Марка до мене.

– До романтичної лазаньї готовий! – заявила Маринка.

Марк кивнув, посміхаючись.

– О, так, бачу. Діти, ви теж йдіть мити руки, – рішуче звеліла я. – А після цього будемо вечеряти разом.

– Але, – Іван зиркнув на мене, – хіба це романтично, коли на вечері сидять діти? Як на мене, такі моменти мають проходити один на один. Ну, в книжках так пишуть!

Дев’ять років, а вже знається на романтиці, це ж треба…

– Я думаю, для вашого тата найголовніше – це щоб ви були ситі, а не щоб ми посиділи, тримаючись за руки, – заперечно хитнула головою я. – Тож давайте, бігом.

На диво, вони послухались. Маринка взагалі ні слова не сказала, навпаки, потягнула брата за рукав собою. Марк провів малих поглядом і похитав головою.

– Ти їм надзвичайно подобаєшся, – зронив він. – Настільки, що вони навіть не намагаються тобі довести, що ти страшенно неправа. Руки мити пішли! Я не пам’ятаю своїх дітей такими слухняними.

– А як на мене, вони абсолютно точно щось задумали, – похмуро озвалась я. – слухай, ти впевнений, що всі ці ігри взагалі доведуть до добра? Бо щось мені здається, ми так дограємось до велетенських проблем. Давати дітям зайву надію…

Марк зітхнув, всміхнувся і хотів було мені відповісти щось, але не встиг. Вхідні двері грюкнули, почувся гуркіт ключів.

Ми перезирнулись і кинулись до виходу, але де там… Все, що змогли – тільки ті двері поцілувати. Дітей вже й слід охолонув.

У мене завібрував телефон. Я зиркнула на екран і прочитала коротке повідомлення від невідомого номеру.

– Ми у тьоті Віки нагорі, – вголос повторила Маркові, – не переживайте за нас. Проведіть час у двох. М та І. Ну що, пане Княженко, вітаю. Ваші діти закрили нас тут, щоб ми побули на одинці та провели нашу чудову романтичну вечерю. Просто прекрасно.