4 (3)

Перша половина дня минула, мов в тумані. Я, звісно, робила все, що мусила, розбиралась з численною роботою, виконувала завдання Віталія Павловича, закрила одну з відомостей, нарешті відпустивши нестерпних двієчників, що вимучили-таки курсову, і після обіду зібралась додому. Точніше, спочатку за дітьми, а потім – додому.

– Вже все на сьогодні, Аліночко? – ласкаво поцікавилась у мене Ніна Олександрівна. – Поспішаєте до нареченого?

– О, та я…

– Такі милі дітки, – продовжила секретарка. – І такий чоловік хороший! – вона добродушно посміхнулась. – Я часто його у Віталія Павловича бачила. Дуже приємний у спілкуванні, завжди такий чистенький… І, бачу, розбирається в жінках, коли у вас з ним все склалося. А то що ж ви, все сама та сама… Не повинна така гарна жінка бути одинокою.

– Є повно гарних жінок, яким не треба ані сім’я, ані чоловік, нічого такого, – заперечила я. – Мені й не хотілось.

Я знала, що це не надто вписується в нашу легенду, але ж допитувати секретарку діти точно не стануть.

– Тож, – продовжила я трішки невпевнено, – не знаю, чи у нас щось вийде. В будь-якому випадку, це питання жодним чином не стосується виконання мною професійних обов’язків.

– Ой, Аліночко Андріївно, – жінка знітилась, – та я ж не лізу. Я лиш так, сказати, що вам цей чоловік пасує. Така красива пара!

Я покивала та поспішила геть з університету. Слова Ніни Олександрівни насправді не викликали у мене злості. Навпаки, було приємно, що вона такої високої про мене думки. Просто ми з Марком абсолютно точно не разом, лише прикидаємось, і не варто дозволяти іншим сприймати мене як його пару.

Потім доведеться пояснювати, що це не так, а я не люблю незручні ситуації. Почуватимусь ідіоткою, та й все.

На вулиці я трішки розгубилась, не знаючи, куди йти. Проте до мене підійшов високий чоловік у світлій сорочці та джинсах, дещо похмурий, з темним волоссям.

– Аліна? – спитав він. – Мене Марк за вами послав. Я його водій, Ігор.

– Дуже приємно, – озвалась я. – Так, ми мали заїхати за дітьми…

– Звісно. Ходімо.

Він провів мене до машини, знайомого вже позашляховика – напевне, Марк віддав свою водієві через дитячі крісла, – відкрив для мене двері, допомагаючи сісти, сам швидко зайняв водійське місце. Перші кілька хвилин, до світлофору, ми їхали мовчки, тоді він промовив:

– Дивно, що ви знайшли контакт з Марковими дітьми. Ці зірвиголови кого завгодно заїдять. Всіх нянь повитравлювали, а тут самі до вас тягнуться. Напевне, ви дуже хороша жінка.

– Ем… Дякую, – зніяковіла я. – Але не впевнена, що це варто обговорювати. Я сама не знаю, чим так припала їм до душі.

На моє щастя, Ігор не став пояснювати та робити компліменти, тож я вирішила, що те його одкровення було лише секундним вираженням подиву стосовно того, що шеф взагалі з кимось зустрічається.

Дитячий гурток був неподалік, тож їхали ми хвилин десять, не більше, і, напевне, пішки я б навіть швидше подолала цю відстань, бо не довелося б плестися за вантажівкою, що зайняла дві смуги одночасно і плелась так, ніби всередині везла кришталеві люстри та боялась їх побити.

Діти вже чекали на вулиці. Я вийшла до них, спіймала на собі невдоволений погляд жінки, що, власне, вивела малих – я так зрозуміла, це була керівниця гуртка, і, можливо, їй теж подобався Марк.

– Треба приїжджати вчасно за дітьми, – похмуро промовила вона, вказуючи на годинник. – У мене час не резиновий, я сім хвилин тут стояла. Пан Княженко міг би обрати і більш пунктуальну няню. Особливо, – вона зміряла мене поглядом, – якби орієнтувався на показники професійності.

А, то такий натяк, що мене винайняли за гарні очі?..

– Аліна нам не няня! – відрізав Іванко. – Аліна нам мама, – і кинувся мене обіймати.

– А ви татові не подобаєтесь, то й не треба так крапати отрутою на інших жінок, це непристойно! – додала Маринка, вкотре вражаючи своєю неймовірною ініціативністю, тоді схопила мене за руку і потягнула в машину.

Цього разу я вмостилась поміж дитячими кріслами на задньому сидінні, вирішивши, що так буде спокійніше, аніж поруч з водієм. Його похмурість мене трішки лякала, та й малих я, якщо чесно, хотіла побачити ближче. Вислухала їх детальну розповідь про те, що відбулось на гуртку, а тоді спитала:

– Обідати та вечеряти чим будете, молодь?

Вони перезирнулись.

– Ну… Тато лишив суп і м’ясо, підійде? – спитала Маринка. – А на вечерю можна щось замовити… Піцу наприклад.

– Піца? Ну, ні, – хитнула я головою. – Заїдемо по продукти, приготуємо мою фірмову лазанью, якщо ви не проти.

– Ура! – вигукнула Маринка. – Лазанья! У вас з татом буде романтична вечеря!