4 (2)

Я не знала що сказати, і кілька секунд ми з Марком просто грали у дивоглядки: обмінювались мовчазними поглядами, не здатні навіть моргнути. Я думала, як би то не виразити свої звинувачення надто грубо, бо, зрештою, це ж діти, Марк чекав на відповідь…

– Та якась паскуда Алінці колеса попробивала! – вигукнула Вікторія, чи то не помітивши незручності, чи то вирішивши, що мені терміново потрібна допомога.

Я вдячно скосила на неї погляд.

– Колеса?.. – Марк підійшов ближче, присів навпочіпки, торкнувся кінчиками пальців рваної рани. – Це ж треба було з такою силою… Що за дурниці. Поліцію треба викликати. Підозрюєте, хто це може бути?

– Ну, – гмикнула Віка, – подружка мільйонера може приваблювати зайві погляди і таке інше…

– Вік!

– Що Вік? В тебе там ніякий студент не провинився? І я підтверджую, потрібно терміново набирати поліцію.

– А запізнення в універ я як потім пояснюватиму? Поліція – це надто довго, – невпевнено пробурмотіла я. – Крім того, ми не в курсі, хто це міг зробити…

Погляд мимоволі наштовхнувся на малечу, що сумирно топталась біля Маркового авто. Княженко простежив за тим, куди я зиркаю, і ледь помітно усміхнувся.

– То не вони.

– Я не збиралась їх звинувачувати… – я миттю зніяковіла.

– Мої діти можуть багато, і, враховуючи досвід вчорашнього знайомства, я не здивований цими звинуваченнями, – мені здалось, що його це навіть звеселило. – Проте це все-таки були не вони. Вчора ми приїхали на цій машині, і всі колеса були на місці, а потім малі постійно крутились у мене на очах. Крім того, навряд чи дітям вистачило б сили отаке зробити, – Марк вказав на особливо вражаючу дірку. – Це так просто не заклеїш. Гаразд. Я зараз подзвоню своєму помічникові, щоб він закинув машину в автосервіс і простежив за тим, аби колеса змінили. А ще нехай прогляне камери, вони тут є. Побачимо, хто наш зловмисник. А поки я сам завезу тебе на роботу, Аліно.

– Я мала ще Віку завезти до суду…

– Я доберуся й так! – миттю запевнила подруга і зашипіла мені на вухо: – Ну така романтика, чого ти, яка Віка, який суд, в мене що, ніг нема?

– Це не проблема, – махнув рукою Марк. – Вікторію завеземо також. Тим паче, це ж адміністративний? То він майже по дорозі. А у мене велика машина. Давайте, всі помістимось.

Можливо, якби я була одна, то знайшла би мільйон причин того не робити і сама розбиратись з колесами. Крім того, я могла собі уявити, в яку суму обернеться змінити чотири колеса на машині. Дорого і зовсім незаплановано для мого бюджету. Я вже починала думати, що поява Княженка в моєму житті – гарний натяк на те, що додаткова робота не завадить.

Я планувала сісти на заднє сидіння, до дітей, але якось так вийшло – не без участі Віки, – що опинилась на передньому, а Вікторія – ззаду, між двома дитячими автокріслами.

– Мені здавалось, – я скосила погляд, – їм вже не треба?..

– Так, але в мене велика машина, – пояснив Марк, – і без дитячого крісла дрібноті ще незручно. Так, малі?

– Це в тебе, тату, прояв гіперопіки, – буркнула Маринка. – Тому що у Аліни ми чудово могли сидіти в машині і без цього причандалля.

– Доки якийсь козел не порізав їй колеса, – підтримав невдоволено Іван. – Ти ж знайдеш цього козла, тату?

– Звісно, я його знайду.

– Це дуже романтично, – зітхнула Вікторія. – Подруго, я дуже рада, що ти маєш кавалера, який здатен не просто голову морочити, а справді серйозні питання вирішувати.

Ми з Марком перезирнулись. Здається, до нього теж тільки що дійшло, що я маю звідницю зі свого боку. Повнолітню, досвідчену, з юридичною освітою звідницю, яка так просто свого не залишить.

– Що ж, – розсміявся Марк, – радий, що видаюсь таким надійним. Можливо, Аліна також почне сприймати мене більш серйозно, якщо виявлюсь корисним.

– Тату, – Маринка кахикнула, – я розумію, що ти так намагався фліртувати з Аліною, але ти в курсі, що це прозвучало щойно як звинувачення у меркантильності? Ти анітрохи не розумієшся на жінках. Просто жах. Як мама колись за тебе заміж вийшла?

– Можливо, молодим він був спритнішим… – зітхнув Іванко.

Вікторія, не витримавши, гучно розсміялась.

– Боже, діти, ви просто чудо, – ледве заспокоївшись, видихнула вона. – Я ще такого в своєму житті не чула… Майстри залицянь малі.

Після цього діти притихли, але чомусь мене це не заспокоювало. Можливо, їх мовчанка була ознакою майбутньої бурі.

Ми висадили Віку та поїхали далі. Коли дістались до університету, Марк встиг вийти з машини першим та подати мені руку, допомагаючи вибратись з позашляховика. Тоді промовив, не надто гучно, але діти, якщо дуже старались, могли й почути:

– Їх треба сьогодні о третій забрати з гуртка. Зможеш це зробити?

– По часу так, але де той гурток? І я без машини.

– Я пришлю за тобою службове авто з водієм. Водій знатиме, де гурток, але взагалі-то – на Вишеньці, в самому хвості, на Ващука. Знаєш, де? – я кивнула, бо мала там квартиру. – Це не буде заскладно?