Розділ четвертий

Мене розбудив запах квітів. Неймовірний, п’янкий аромат півоній заповнив усю кімнату. Звідки це Віка їх взяла? Ще й у серпні, явно не сезон…

Я сіла на ліжку, потерла очі. Намагаючись прийти до тями, і з подивом зрозуміла, що квіти стоять у напівпрозорій вазі просто біля мого ліжка. Одна з півоній, обважніла та рожева, хилилась до подушки, ніби намагалась мене поцілувати, і я простягнула руку, погладила її пелюстки.

– Гарні, правда? – Віка спинилась у дверях. – Як на мене, офігезні квіти? А знаєш, звідки в нас ці півонії?

Уже з того, як хитро прозвучало це питання, я зробила висновок, що власні вподобання Вікторії стосовно квітів тут ні до чого.

– Княже-е-е-енко приніс! – заявила вона, задоволено струснувши рудою шевелюрою. – Уявляєш, вмиваюсь я, нікого не чіпаю, збираюсь на роботу, аж тут – дзвінок у двері. Ну, ясна річ, іду відчиняти. Дивлюсь – аж на порозі Княженко, з букетом квітів.

– Ох боже, – простогнала я. – Не переживай, я з’їду від тебе сьогодні ж і скажу, щоб він більше сюди не лазив.

– Не треба! – замахала руками подруга. – Навіть не думай! Нехай ходить. Може, приведе сюди якогось свого друга-мільярдера, і я з задоволенням кинусь в його палкі обійми…

– Вік, ти жартуєш?

– Мені теж треба чоловік.

– Забирай собі Княженка, – буркнула я.

– З чого б то раптом я відбивала твого чоловіка? – Віка вся аж засяяла зсередини. – О ні. Марк Княженко – це твоя доля. Ну дивись. Багатий… Тобі подобаються багаті?

Я вибралась з ліжка і сердито зиркнула на неї.

– Ясно, всім подобається багаті, а ти у нас, на щастя, не комуністка – інакше ми б не дружили. Отже, продовжуємо перераховувати. Він високий. Ти завжди мріяла про високого чоловіка!

– Бо я сама не метр в стрибку і я люблю ходити на підборах, це логічно, але насправді зріст не…

– Не має значення, ага. В нього поза всяким сумнівом гарне обличчя, – продовжила Вікторія з таким виглядом, ніби ці аргументи могли мене переконати. – Ще він розумний. Дурні люди таких статків не мають. До того ж, доволі порядний. Я пробивала, кримінальних справ на нього нема, адміністративки також… – я навіть питати не стала, коли Віка то все зробила, бо не сумнівалась, що вона підготувалась ще з учора. – І взагалі, компанія в нього така, ну, солідна, з позитивною репутацією – те, що треба. Абсолютно легальний бізнес. Між іншим, він меценат. Підтримує університет. Твій! А ти ж любиш свій університет?

– Він спонсор нашої кафедри, – пробурмотіла я. – Але це не означає…

– Бачиш! Які шикарні збіги!

– Вік, годі! – довелось гаркнути, бо я знала, що інакше цей потік аргументів не скінчиться ніколи. – Я знаю, що Марк привабливий і ніби як достойний чоловік. А ще він вдівець з двома дітьми, а я, як відомо, з дітьми не вмію. Зовсім. Ніяк. Але хай би навіть я раптом згадала, як то воно – бути хорошою мамою для двох дев’ятирічних чад, це не скасовує того, що ані я, ані Марк не шукаємо стосунків. Ми домовились зіграти в цю гру через дітей… Гаразд, він вмовив мене це зробити, але то ще нічого не означає. І квіти явно приніс тільки тому, що треба було продемонструвати малим, мовляв, наміри серйозні. Припини нас зводити!

Віка посміхнулась ще ширше.

– Коли б то ти стільки аргументів присвячувала чоловікові востаннє? Згадати, з якою аргументацією ти посилала свого колишнього? Ні з якою! Тож, якщо ти шукаєш аргументи, це може означати тільки…

– Не смій це казати.

– …Що він тобі неймовірно подобається.

Я фиркнула і пройшла повз Віку до ванної. В спину полетів веселий сміх подружки. Поза всяким сумнівом, вона не розраховувала на те, що я раптом поведусь на її тираду одразу ж, але явно закладала фундамент на майбутнє, де також старанно вмовлятиме мене втямити, що Марк – ідеальна пара.

Поки я готувала сніданок, півонії перекочували на кухонний стіл, на високу поличку, і та сама обважніла похилена квітка кілька разів стукнула мене по голові, підтверджуючи, що вона теж грає в команді Віки. І дітей. От з ким би вони поладнали, то це точно.

Однак, на щастя, мова про мої «стосунки» більше не заходила, ніби Вікторія заспокоїлась нарешті з цього приводу. Я навіть спокійно зібралась на роботу. Сьогодні ми з Вікою мали їхати разом, я пообіцяла підкинути її до суду, а тоді повернути до універу. Треба вирішити купу справ, наступний тиждень вже навчальний, а отже, пора включатись в роботу.

В ліфті нам пощастило не перетнутись з Марком та його дітьми, і я майже видихнула з полегшенням. Однак машина Княженка ще була на місці; Віка штурхнула мене і кивнула на чорний позашляховик.

Я промовчала. Підійшла до своєї автівки, вже клацнула було ключами, а тоді зрозуміла, що щось не так. Дверцята низькувато і…

– Дідько, – видихнула Віка. – Тобі хтось колеса пробив.

– Та щоб мене, – це була цілковита правда. Колеса, всі чотири, спущено, і на одному з них така дірка, ніби хтось намагався тунель прогризти. – І що ж робити…

– Аліно? – почувся знайомий чоловічий голос. – Щось трапилось? Допомога потрібна?

Я підвела голову і побачила Марка. Який дивний та приємний збіг, що він так вчасно тут опинився.