3 (4)

Я зупинилась, як вкопана. Потім повільно повернулась до двох малих вимагаторів, що стояли, схрестивши руки на грудях, і дивились на мене так, ніби вони мене на роботу взяли, а я не справляюсь зі службовими обов’язками.

Іван, абсолютно непохитний в своєму бажанні забезпечити батькові чудову романтичну історію, причому саме зі мною, ще й впевнено підштовхнув Марка в моєму напрямку. Той зробив крок вперед, тоді скосив очі на своїх дітей, але, ясна річ, ніякого каяття на їх милих личках не побачив. Де там! Ці діти взагалі вважали, що все робили більш ніж правильно.

– Ми про таке не домовлялись, – пробурмотіла я, коли Княженко нахилився до мене і поцілував щоку. – Це проти правил.

– Ну я ж не в губи, – примирливо озвався він.

Юні звідники теж помітили, що не в губи, бо насупились, але більше нічого не вимагали. Я помахала їм рукою на прощання і прожогом кинулась до під’їзду, доки мене ще про щось не попросили. Дуже сподівалась, що принаймні у ліфті підійматимусь сама. Йти сходами, попри ненависть до закритої кабіни, бажання було нуль.

Віка, подруга, уже чекала мене на порозі своєї квартири. Погляд у неї блискотів – яскраве свідчення того, що на мене зараз чекатиме пристрасний допит, і я сама винна, якщо принаймні на одне прискіпливе питання цієї юристки дам відповідь, яка її не влаштує.

– Я бачила, – одразу повідомила мені Віка, не збираючись відкладати розмову надовго, – як Марк Княженко тебе поцілував!

– В щоку, – зітхнула я.

– Марк! Княженко! Тебе поцілував! – Віка, здається, була захоплена всім, що трапилось. – Він приїхав до твого університету? Ви сподобались одне одному? Що взагалі було? Розказуй-розказуй-розказуй негайно, подруга ти мені чи ні!

Зелено-сірі Вікині очі були сповнені майже відьомського інтересу. Я, щоправда, і не сумнівалась, що вона в мене руда відьма, яка з кого хочеш що хочеш витрусить. Коли стане суддею, точно досягне всесвітньої справедливості. Хоча, як на мене, Вікторії краще в прокуратуру, вона вміє так гарно витягувати щиросердні зізнання, що там місце для неї обов’язково знайдеться.

– Подруга-подруга, – зітхнула я і не стримала усмішку, бо, якщо чесно, майже любила Вікині допити і абсолютно точно, без усякого «майже» любила саму Вікторію. – Не буркоти. Звісно, я тобі все розкажу, куди ж без цього. Просто я розгублена. Для мене це… Дивина.

Я спробувала чітко, по порядку переповісти всі події, що трапились зі мною за сьогодні. Якщо чесно, розраховувала на Вікину спостережливість та вміння аналізувати людей. Як майбутня суддя, вона багато в чому тямить. Ще й Княженка хай віддалено, але знає, як-не-як, в одному будинку мешкають.

Коли я дійшла до опису того, як не змогла сама за себе розрахуватись в ресторані, несмілива усмішка Вікторії стала такою яскравою, що мене мало не засліпило.

– Що?.. – я зиркнула на неї. – Так дивишся, ніби маєш що сказати… То говори вже.

– Він на тебе запав, – повідомила мені Віка.

– Ой… Що ти таке кажеш!

– Правду тобі кажу, подруго, – знизала плечима вона. – Марк Княженко на тебе запав. І дітям ти сподобалась. Готуйся, до кінця цього року – і я маю на увазі не навчальний! – підеш під вінець. Я казала, казала, що ти перша з нас двох заміж вийдеш!

– Який заміж?! – вигукнула я. – Це все фіктивно! Я ж тобі розповіла, його діти просто…

– Дуже нахабні та непередбачувані і змогли тебе вмовити на ось це, і ти не відступила, ага, так-так. Коло Марка Княженка в’ється цілий будинок, а про те, скільки він няньок змінив, аби дітям своїм вгодити, справжні легенди ходять, – безапеляційно заявила Вікторія. – І що? Не дивлячись на все це, Марк Княженко біля твоїх ніг.

– Він не…

– Він так.

– Віко! Не буде ніякого заміжжя. І стосунків ніяких не буде! – вперлась я. – Єдине, для чого існує уся ця вигадка – щоб допомогти йому з дітьми. У мене на цього чоловіка нема жодних планів, і я точно не збираюсь будувати з ним стосунки. Все, я пішла мити руки і готувати вечерю…

Подруга фиркнула мені в спину.

– Ну сподобався ж! Хіба ні?

Я завмерла. Мимоволі згадала Княженка… Та звісно що сподобався. Він же чоловік мрії. Забезпечений, гарний, таку фігуру має, що можна роздивлятись, мов витвір мистецтва – стрункий, не перекачаний, як ті бугаї в залах. Розумний, бо дурень не зробив би собі кар’єру, та й батько, мені здалось, хороший. Такі активні, веселі та впевнені в собі діти не можуть вирости у паскудного тата. Однак все це не мало жодного значення. У нас з ним домовленість, а не стосунки.

– Я не створена для того, щоб бути коханою чи закоханою, – озирнувшись, твердо сказала я Вікторії, – і не варто говорити, ніби це зовсім не так, Вік. Ми обидві знаємо, я хочу будувати кар’єру, а не особисте. Так що не треба мене ні до кого сватати. Це марно.

Судячи з веселої усмішки, подруга так не вважала. Однак що я могла? Тільки зітхнула і пішла до ванної.

Дарма Вікторія вважає, що може мене переконати. Я й погодилась тільки тому, що вибору не мала. Але дуже скоро дітям я набридну і повернусь до свого звичного, нормального життя, в якому абсолютно точно нема місця для чоловіків.