3 (3)

Марк кашлянув. Пробурмотів щось під ніс, і я розібрала невдоволене «Маринка була права». Це він про ту фразу, що жінки мудріші за чоловіків? Навіть не сперечатимусь, так, дитина казала правду.

– А хіба я казав «моя»? – невинно заморгав тим часом Княженко, уже взявши себе в руки. – Я мав на увазі, просто дівчина. Будь-яка дівчина, яку я запросив до ресторану.

– Але…

– Я в курсі, скільки платять викладачам.

– От не треба мене тут принижувати! – фиркнула я. – У мене ще друга робота є! Викладання – то так. Хобі.

Хобі на цілу ставку, яке вміло зжирає більшу частину мого часу, але про це потім. Не треба Княженкові знати, як я люблю працювати і як ненавиджу залишатись один на один зі своєю самотністю. Кар’єра – все, що мені потрібно.

Гаразд, не зовсім все, але принаймні єдине з того, що мені потрібно, яке я справді можу отримати. Мріяння про особисте щастя я поховала давненько. Нікого нормального зустріти не вдавалось, і з часом я просто прийшла до висновку, що мені це все не потрібно. Справлюсь і без кавалерів, нехай собі йдуть гуляти вальсом.

– Цікаве хобі, – посміхнувся ледь помітно Марк. – Зазвичай люди кажуть так про те, чим займаються, коли вони хочуть і як вони хочуть, і чомусь я маю сумніви, що викладачам в університеті настільки добре живеться. Особливо враховуючи ту кількість звітів на кожен квадратний сантиметр.

– Звіти? Ха. Це ти ще статті наукові не писав… – пробурмотіла я, але швидко взяла себе в руки. Нема чого дозволяти собі колоти його словами, маю ввімкнути голову і бути максимально стриманою, а то справді кудись понесе. – В будь-якому випадку, у мене все в порядку з фінансами. Розраховуюсь я.

Княженко витримав мій погляд, посміхнувся і впевнено озвався6

– Ні.

Я мало не скипіла. Ні, ви тільки погляньте на цього нахабу!

– Мені здається, чоловіки, які складають хитрі плани і думають, як обманути своїх дітей і переконати, що справді шукають собі пару, до тієї пари повинні ставитись трохи м’якше та поступливіше, – нагадала я йому про слабкість. – І враховувати її бажання.

– Якщо діти побачать, що я не розрахувався за всю вечерю, то вони точно зрозуміють, що тут щось не так. Я б ніколи не дозволив жінці за себе платити.

– Несучасно та тиранічно. І дітям не обов’язково показувати чек.

– Я дуже сумніваюсь, що вони запитуватимуть мене, що обов’язково, а що ні.

– Можна пояснити їм, що у фінансові документи лізти не можна.

– В чужі автівки також, і дуже вони слухають? Але я впевнений, що така досвідчена викладачка, як ти, Аліно, зможе з цим впоратись.

Ми завмерли один навпроти одного, свердлячи поглядами. Можна було і далі наполягати на своєму, але я розуміла, що просто тягну час і… Зрештою, це я тут постраждала сторона, воно мені на голову впало, і тут дорого. З власної волі я б в такий заклад просто не пішла.

– Гаразд. Але це вперше і востаннє, – відрізала я. – Розраховуйся.

Княженко переможно усміхнувся. Виглядало це так, ніби я щойно сказала «так» на пропозицію руки та серця і не помітила, коли це встигло трапитись.

На щастя, він не намагався підкреслити, що переміг. Швидко розрахувавшись, підставив мені лікоть, пропонуючи спертись об нього, і я – винятково заради ролі, ясна річ, – прийняла руку та дозволила повести себе до автомобіля.

Діти поводились… Ну, не можна сказати, що надто слухняно, але принаймні залізли до машини і пристебнулись. На щастя, попри юний вік, вони були достатньо високими, щоб їздити в автівці без дитячих крісел, які мені взяти просто не було звідки.

Марк зайняв місце по праву руку від мене і, на щастя, не коментував, як я кермую. Задав кілька незначущих питань про роботу, поцікавився, чи справді я настільки люблю викладати і, здається, був задоволений почутим.

– А чому не в школі? – спитав він.

– Я не надто добре ладнаю з дітьми, – відповіла я, виразно косячись на нього. – Тож не впевнена, що в школі мені було б нормально. Та й я технар, а не вчителька.

На жаль, це не змусило Княженка викинути з голови дурнувату ідею взяти мене на роль мами-няні. Мені з цього приводу лишалось тільки важко зітхати.

…Ледве припаркувавшись, бо все довкола було заставлено кинутими абияк здоровенними машинами, я вислизнула з салону, дочекалась, доки Марк та діти теж вийдуть на вулицю, поставила авто на сигналізацію і думала вже йти, але не встигла зробити і кроку, як мене спинило невдоволене, на два голоси:

– А поцілунок на прощання?!