2 (4)

– Добрий день, – посміхнувся Марк так привітно, що в мене аж зуби звело. – Віталію Павловичу, скільки літ, скільки зим!

– О, Марку, – завідувач озирнувся, і я з жахом втямила, що ці двоє ще й знайомі. – Яка приємна зустріч! Але ж ми домовлялись побачитись завтра?..

Питання повисло в повітрі. Бо не минуло й секунди, як малеча, помічена Марком, зірвалась зі своїх місць та кинулась його обіймати.

– Татку! – радісно вигукнула Марина. – А Аліна нам показала університет. І таку класну мозаїку! А диви що в мене є, – і показала Маркові виколупаний шматок вищезгаданої мозаїки.

Добре що я їх хоч до музею не повела.

– Татку? – перепитав трохи розгублено Віталій Павлович. – То це ваші… О, дуже несподівано! Вітаю! Не знав, що ви з Аліною Андріївною…

– Все вийшло раптово, – посміхнувся Марк. – Якщо я вже тут, можу я відірвати вас від засідання та запросити обговорити деякі робочі питання? Є ряд нюансів, а завтра тоді не їхатиму… Ви не проти? Стосовно комп’ютерів, які я маю передати в якості спонсорської допомоги, і, я думаю, – він зиркнув на дітей, – стосовно тієї мозаїки також.

Ми вже майже дійшли до кінця порядку денного, тож Віталій Павлович не мав жодних причин заперечувати проти діалогу з Марком. Та, власне, він щохвилини виглядав все задоволеніше і задоволеніше.

– Думаю, всі вже можуть розходитись, – повідомив він нам. – Решту питань обговоримо в робочому порядку, так? Аліно, звіт, будь ласка, Ніні Олександрівні залиште… І там підписи треба в службовій поставити, не забудьте всі.

У мене було велетенське бажання втекти куди подалі з засідання просто зараз, проте, доки я обійшла круглий стіл і дісталась до Ніни Олександрівни, довкола неї вже збився справжній натовп. Кафедра у нас була велика, службова займала кілька сторінок. Ще й виявилось, що в Євгенія Семеновича, нашого дещо параноїдального професора, перестала писати ручка, а чужими він не користувався з гігієнічних принципів, тож зараз старанно шукав в кишенях свою другу, але нікого не підпускав до службової.

Напевне, я б зараз обурювалась його повільністю, якби не мала серйозніших проблем.

– Ну ти й даєш, Алінко, – спіймав мене під лікоть Тимур, колега, з яким я майже сходила на побачення минулого року. – Я-то думаю, чого зрештою дала мені відкоша… А ти накинула оком на нашого спонсора.

– Уявлення не маю, про що ти, – відрізала я. – І, здається, ми вже десять разів обговорювали, що краще не змішувати особисте та робоче, хіба ні?

– Ну, з Марком Княженком в тебе ж не вийшло. Тільки не кажи, – знизав плечима чоловік, – що ти була не в курсі, що це головний фінансовий мішок нашого універу і вклав в це кам’яне диво науки і техніки бабок мало не більше, ніж сама держава за цей рік. Здається, якийсь благочинний фонд заснував чи що. Він наш економічний закінчував. Ти вирішила одним махом всі питання закрити? Вже двійко дітей має, дивись, зручно як…

Я настільки розгубилась, що навіть не змогла дати Тимурові відкоша. Розуміла, що він говорить якісь цілковиті дурниці, але сперечатись не було жодного сенсу. Ну його до біса. Мене зараз набагато більше цікавило скоріше забратися звідси.

– Мовчиш, зазналась вже, – по-своєму витлумачив мовчання з мого боку Тимур. – Швидко ти, Алінко. Ще весною більш приземлені плани будувала…

– Тимуре, не дратуй мене сьогодні, будь ласка, – суворо обірвала я його, малюючи свій автограф в потрібній графі службової. – Краще подумай про своє недовиконання контракту і дві методички, які чекають на тебе в наступному році. Ти минулу ледве одну-то зробив, пам’ятаєш?

Він закотив очі, але нічого не сказав. З методичною роботою у Тимура не клеїлось, він постійно то забував щось оновити, то пропускав терміни, а нам потім доводилось розгрібати наслідки всією кафедрою і включати його кудись, аби біди не вийшло.

Я зраділа хвилинному перепочинку та поспішила вислизнути з нарадчої кімнати, як тільки взагалі пробилась до дверей. Однак в коридорі на мене вже чекав сюрприз. Діти перегородили дорогу.

– Тато сказав його почекати, – заявив Іван, вчепившись в мою руку. – Ти ж будеш, так?

Що я могла, окрім як кивнути… Втікати після того, як діти приїхали в моїй машині до університету, якось геть безвідповідально. Треба це все обговорити.

Марка довелось чекати хвилин двадцять. Увесь цей час я сиділа на лавці, підпираючи холодну університетську стіну, а діти притискались до мене, мов два втомлених і дуже шкодливих кошенятка. Забачивши чоловіка, я підскочила на ноги. Зараз ми поговоримо і…

– Аліно, я подумав, може, ми могли б разом повечеряти? – запропонував він разом. – Десь в ресторані. Заодно обговоримо, що нам далі з цим всім робити. У мене вдома абсолютно пусто, а діти ж зголодніли…

– Ми могли б поговорити зараз, дуже швидко, а ви потім поїдете до ресторану…

– Аліно, – з натиском промовив Марк. – Будь ласка. У мене нема сил для суперечок. Потім нам все одно в один будинок.

Взагалі-то ні. Але я все одно муситиму показатись Віці на очі.

– Гаразд, – здалась я. – Проте я поїду своєю машиною, вона в мене на парковці стоїть…

– Я сюди службовою з водієм, тож ми можемо всі разом поїхати на твоїй. Якщо ти не проти, – запропонував з усмішкою Марк.