2 (3)

– Ну ти й вляпалась, подруго, – повідомила тим часом підозріло задоволеним тоном Віка. – Про Марка Княженка мріє абсолютно кожна вільна жінка в нашому домі. І як мінімум половина зайнятих також. Він же мільйонер! Красу-у-унчик!

– Я дуже за нього рада, – відрізала я. – Ти зможеш з ним зв’язатись? В якомусь домовому чаті, де завгодно, Вік! Я не хочу сісти за викрадення дітей.

– Ми все заперечуватимемо, – хором озвались юні янголятка.

– Я подумаю, що можна зробити. Довірся мені. Не дарма я юристка, не дам посадити мою найкращу подругу, – запевнила мене Віка.

– Не те щоб я сумнівалась в твоїх здібностях, але про всяк випадок нагадаю, що ти працюєш в адміністративному, а не в кримінальному суді, подруго. Набереш мене, якщо щось проясниться, добре? Якщо що, я в універі.

– Та де ж ще ти можеш бути. Не переживай. Все влаштую в кращому вигляді, – пообіцяла вона. – Видихай та скажи янголяткам, що тьотя Віка все порішає.

Я вирішила, що давати дітям зайвий привід втекти і додати мені проблем не потрібно, тож передавати нічого не стала. Натомість кинулась вперед, дарма, що була на підборах, а сходи, які мусила подолати, робили для якихось мутантів. Одна сходинка – широченна та висока, а інша сантиметрів на десять менша, і стати можна тільки на самий носочок.

Ледь не заривши носом по дорозі, я нарешті опинилась в бажаному коридорі. Думала відправити малих до викладацької, а сама піти в нашу нарадчу, але, на жаль, сьогодні все змовилось проти мене. За секунду до того, як я дійшла до потрібних дверей, з кабінету завідувача вискочив Віталій Павлович.

– Ой, – я загальмувала, мало не врізавшись в нього. – Добрий день. Пробачте за запізнення, я…

– Не переживайте, Аліно, – він махнув рукою. – Все в порядку, головне, що ви приїхали. Документи підготували?

– Так, я… – до мене раптом дійшло, що папки в руках нема.

Паніка не встигла накрити мене з головою, бо Іван простягнув синє пластикове диво з ласкавим:

– Тримай, матусю. Це твоє.

– Матусю? – заморгав здивовано Віктор Павлович, приймаючи папку вже від мене. – Не знав, Аліно, що у вас є діти… Ще й такі дорослі.

– А ми не біологічні мамині діти, – Маринка притиснулась до мого боку. – Просто у мами з татом велике кохання, вони одружаться і вона нас вдочерить. Скоро.

Я зітхнула.

– Щоб я ще коли-небудь жалілась на студентів, – пробурмотіла собі під ніс, ігноруючи тихеньке «вітаю» від завідувача. – Віталію Павловичу, пробачте, виникли несподівані обставини… Діти, самі розумієте, не передбачиш, – чоловік мав двох синів та доньку, тож кивнув. – Але все готово, документи на місці, і я готова виступати. Я не підведу, не як Світлана Петрівна, гарантую. Ем… Мені дуже незручно просити, але можна я впущу їх у викладацьку? Не могла ж я лишити дітей в машині, а вони так несподівано побігли за мною, і воно якось… Само все вийшло…

– О, я все розумію, – закивав чоловік. – Звісно, звісно. Нехай посидять у нас на засіданні, хіба проблема? Місця там повно, все одно частина наших, як завжди, лише «умовно присутні». Ну що, козаче, козачко, візьмете участь в засіданні, готові вплинути на долю кафедри?

Малі були завжди готові, я в них навіть не сумнівалась. Правда, сама змогла тільки важко зітхнути і поспішила за Віталієм Павловичем до нарадчої кімнати.

На мій подив, діти більше не викидали жодних коників. Я мала надію, що вони втомилися. Крім того, на засіданні для дев’ятирічок явно було нудно.

Під час доповіді мене відверто трусило, але я з останніх сил демонструвала стриманість та намагалась говорити виваженим тоном, аби не нагадувати про колишні істерики, через які моя попередниця мала паршивезну репутацію. Пощастило, нерви з часом відійшли на задній план, і мені все-таки вдалось представити все гідно.

– Що ж, план роботи на наступний рік виглядає позитивно, – кивнув Віталій Павлович. – Я дуже задоволений, Аліно Андріївно. Думаю, ви чудово впораєтесь з методичною роботою цього року, як і з студентською групою, яку куруватимете…

– Студентською групою? Куруватиму? – заморгала я.

– А хіба Ніна Олександрівна не розповіла вам про те, що цього року вам дістанеться кураторство?

– Над першим курсом? – уточнила я з надією.

– Ага. Магістрів. Нові правила, відповідальних призначають всюди, ну, але ж це магістри, дорослі люди, вже все розуміють. Буде нескладно.

Я тільки приречено кивнула. Можна подумати, в мене є вихід. Навантаження намагались розподілити рівномірно, магістри – не найгірше, що може статись.

Та не встигла я зрадіти, як те саме найгірше постукало в двері і зазирнуло в нарадчу кімнату. Діти стрепенулися і почали посміхатись, я ж подумки прокляла вахтерок, що пропустили стороннього дорослого до університету. Бо до нас зараз заглядав Марк Княженко власною персоною, і не мине й хвилини, як хтось дуже розумний привітає його з нашим майбутнім весіллям.

 Діти-діти, що ж ви накоїли!