2 (2)

На жаль, молитися, міцно мружачись – надто велика розкіш, коли ти маєш наглядати за двома невгамовними дітьми, тож я швиденько відкрила очі і роззирнулась. Іван та Маринка, на щастя, нікуди не поділись за ці кілька секунд, але в мене було передчуття, що це недовгий перепочинок і треба проявити більшу уважність.

– Гаразд, – промовила я. – Отже, ми з вами зараз знайдемо спосіб доправити вас додому… Я…

Задзвонив мобільний. Секретарка з кафедри. Шикарно, мене вже там шукають.

Я заглушила звук і посміхнулась дітям.

– Може, ви пам’ятаєте номер мобільного вашого тата, щоб я могла йому подзвонити і він не хвилювався?

Маринка швидко закивала. Іван же штурхнув її ліктем, тоді направив на мене абсолютно невинний погляд і заявив:

– Не пам’ятаємо. Там цифр багато. Перша нулик. Друга дев’ять. Або шість. А далі не пам’ятаю. От. І Маринка не пам’ятає. Ми не вчили.

Мобільний задзвонив вдруге. Я зиркнула на екран, побачила, що це та ж сама секретарка, подумки вилаялась, продемонструвала дітям усмішку, після якої студенти довго не ризикують щось іти першими здавати, тоді підняла слухавку.

– Алло. Ніно Олександрівно?

– Аліно Андріївно, ну нарешті! – видихнула вона. – Ви будете? У нас тут проблеми, і кворуму не вистачає, а також ваша доповідь перша, по методичному забезпеченню. Ви ж пам’ятаєте, чим минулого разу закінчилось у Світлани Петрівни, це місце тепер мов прокляте…

О, так. Моя попередниця звільнилась зі скандалом, і тепер треба було виправляти ситуацію, не дражнити Віталія Павловича, нашого завідувача. А у нас ще й цього року акредитація, теж треба зібратись з силами. А, можливо, будуть і інші новини, ніби попередніх, що падали, мов сніг на голову, все літо, мені не вистачало.

– Я вже під університетом. Затрималась через… Сімейні обставини, – збрехала я, намагаючись не дивитись на ці дві дрібні причини мого спізнення. – Зараз буду, передайте Віталію Павловичу, що в мене все підготовлено.

– Чекаємо, – знервовано зітхнула Ніна Олександрівна. – Ви ж тільки приходьте. А то мені якось лячно, як це воно буде. Акредитація ж…

Я вирішила, що втішатиму її уже віч на віч, тож швиденько поклала слухавку. Діти вже повилазили з машини і дивились на мене невинними очима.

– Ти нас кинеш? – закліпав жалібно Іван, позираючи на мене своїми невинними світлими очима. Артист малий…

– Але ж ти сказала про «сімейні обставини», напевне, ти вже підсвідомо вважаєш нас своєю сім’єю. Це доля! Ти насправді дуже хочеш, щоб ми стали однією родиною, – зітхнула Маринки.

Ото вже сучасні діти… Абсолютно нестерпні, чесне слово! Зі студентами легше. Вони принаймні повнолітні, а отже дієздатні та можуть самі за себе відповідати. А ці двоє насідають гірше за комісію під час захисту дисертації.

Проте важко заперечити: відчувала я не тільки роздратування. Мимоволі з теплом позирала на дітей, і на душі було якось незвично, хотілось пригорнути їх до себе, втішити та пообіцяти, що я їх тут одних не залишу. Дарма, що вони ті ще маніпулятори і абсолютно точно розігрують зараз переді мною виставу, це все одно дві дев’ятирічки, яких треба оберігати від цього жорстокого світу.

– Гаразд, – махнула рукою я, – проходьте зі мною. Не лишати ж вас тут… Побудете в університеті, посидите тихенько в кабінеті. Там безпечно.

Діти не сперечались. На прохідній нас не зупинили, явно вирішивши, що малеча – рідня когось з викладачів, а може й моя, і біди не зробить. Я б на місці вахтерок активніше придивлялась до дітей, вони, як виявилось, багато чого натворити можуть, але зараз, ясна річ, не стала наполягати на тому, щоб моїх малих супутників оглянули. Натомість, вистукуючи ритм поспіху по кам’яних сходах рідного політеху, швиденько набрала подругу.

– Вік, – випалила я, – рятуй.

– Що трапилось? Ти зараз де, вдома?.. Я вже лечу!..

– Не треба нікуди летіти, – зупинила я її. – Не вдома. Вік, у тебе є номер сусіда, який живе двома поверхами нижче? Здається, його звати Марком.

– Марк Княженко? – присвиснула Вікторія. – Ви познайомились, чи як? Ух, Алінко! Ну ти даєш! Так, я чекаю на подробиці. Що, як, коли, де? Ти, до речі, в курсі, в нього двоє дітей. Такі симпатичні маленькі янголятка. І вічно якісь няні поруч крутяться, але…

– В курсі, – я подивилась на янголяток, які, скориставшись тим, що я спинилась біля мозаїки, що прикрашала університетську стіну, уже видряпували з неї маленькі шматочки. – Власне, саме тому я його і шукаю. Вік, його діти спочатку хотіли, щоб я стала їх мамою, а потім, коли я очікувано сказала, що нянька з мене така собі, залізли до мене в машину, скинувши з себе жучки для стеження та спеціально «забувши» вдома мобільні, а тепер ми всі разом йдемо до мене на засідання кафедри, а я не знаю номеру його мобільного, щоб йому про це повідомити. Рятуй! Бо я щиро не знаю що робити…

На фоні мозаїка вченого, що протрималась, здається, понад п’ятдесят років, посипалась на підлогу. Я лише важко зітхнула. Спочатку Княженко здався мені нестерпним, але, здається, я починаю трішечки розуміти його бажання знайти няню будь-якою ціною.