2 (1)

Я моргнула. Двічі. Потім швиденько закліпала очима, все ще сподіваючись, що це таке марення, зараз воно розвіється, і я бачитиму перед собою лише порожній автомобіль і папку з документами, залишену на задньому сидінні.

– Ти це шукаєш? – лагідно поцікавилась Маринка, простягаючи мені потрібні папери, надійно закриті синім пластиком. – Тут більше нічого не було.

Я механічно кивнула, взяла папку до рук і була готова затраснути двері, але вчасно згадала, що від цього діти теж імовірніше за все нікуди не зникнуть.

Про всяк випадок я навіть себе вщипнула. Боляче. Не так для того, щоб повірити, що я не сплю, бо така дурня навіть мені не присниться, як для того, щоб трохи привести думки до ладу.

Ціною подряпини на внутрішній стороні передпліччя я трошки зібралась, дуже виразно подивилась на дітей і максимально холодним тоном, тим самим, яким витрушувала лабораторні роботи з особливо паршивих студентів, спитала:

– Ви що тут робите, Іване, Марино?

Взагалі-то мені хотілось сказати щось типу «якого біса ви тут забули», але це було б шалено непедагогічно.

– Ти класна. Не зла. І ти прогнала Таїску, – довірливо повідомила мені Марина. – Тому ми вирішили, що хочемо, щоб ти була нашою мамою. Тато мав тобі запропонувати!

О, то це була їх геніальна ідея.

– Але він же чоловік, – провадила далі Маринка, – тож не вміє нічого робити нормально. Доведеться самим вирішувати справи. Якщо хочемо результату. Чоловікам за-а-авжди треба допомагати.

– Хей! – обурився Іван. – Це я запропонував до машини влізти! Я придумав, як таємно сюди пробратись! Що це ти на мене гониш!

– Я не гоню, я кажу чисту правду. Ти просто не хочеш її прийняти! Жертва патріархального світу! Мізогін!

– Зарозуміла курка!

Господи, вони знущаються? Їм же по дев’ять, який патріархальний світ, яка курка? Наслухались дорослих розмов і влаштовують справжній цирк.

– Так, молодь, ша! – гаркнула я, згадуючи свій командирський тон, яким іноді зверталась до студентів. – Заспокоїлись і перестали влаштовувати тут цирк! Ніхто не курка і не мізогін. Ви ще малі!

– А оце був ейджизм, – надувся Іван.

– Чудово. Це звучить як привід розчаруватись в мені і попроситися назад до тата, – кивнула я. – Юні змовники, я розумію ваше бажання знайти когось турботливого, але, чесне слово, я така собі кандидатура на цю роль. Турботи в мені малувато, а вміння дбати про дітей ще менше.

– Ти шариш в вихованні дітей краще за Таїску, – повідомила Маринка. – І ти нам сподобалась. І татові також. Ми ж бачили, як він на тебе дивився. З вас вийшла б гарна пара.

Гарна пара вийде з мене і з заяви про звільнення, якщо я негайно не піду на засідання, перше в новому навчальному році. А потім виходу не буде, доведеться влаштовуватись на роботу чиєюсь мамою, нянею або прибиральницею.

Ні, насправді все не так погано. По-перше, я маю дві роботи, лишиться тільки одна – все одно з голоду не помру. По-друге, завкафедрою до мене ставиться нормально. Головне зараз не опинитись за гратами за викрадення неповнолітніх, а все інше піде нормально.

Я важко видихнула повітря і зиркнула на годинник. Отже, у мене лишилось три хвилини, аби на підборах пролетіти через увесь корпус, піднятись на другий поверх, спуститись, піднятись знов, тільки вже іншими сходами, бо у нас не університет, а клятий лабіринт, і моя кафедра знаходиться в самісінькому його центрі. В принципі, за маленьке запізнення голову не відгризуть, але варто б поспішити.

Можливо, Таїска, геній дитячого виховання, залишила б дітей на парковці чекати на їх батька, але я так не могла. Так, вони накоїли справ, я не маю до цього жодного відношення, але маю якось про них подбати.

– Діставайте мобільні телефони, – звеліла я, – дзвонитимемо вашому татові, щоб він вас забрав. І без суперечок, будь ласка.

Діти перезирнулись.

– Я ж казала, – зашепотіла братові Маринка, штурхаючи його ліктем, – вона нормальна. Дивись, зараз сердита, а все одно не вищить.

– Ну, так, але ж ми ще не настільки її розізлили…

– Шановні, – кашлянула я, – не знаю, що ви там собі думаєте, але в мене нарада. Будь ласка, давайте поквапимось. Треба подзвонити вашому татові, аби він забрав вас звідси якомога скоріше.

– А ми не можемо, – хитнув головою Іван.

– Це ще чому?

– Тому що ми лишили мобільні телефони вдома, – радісно відповіла Маринка. – А жучки, які тато таємно до нас чіпляє, перевішали на Таїску. Ми ж знаємо, що в вік сучасних технологій треба правильно тікати, так, щоб не наздогнали. Ми все продумали!

Я закрила очі і тихенько застогнала. Якщо до цього ще можна було сподіватись, що все скінчиться нормально, то тепер глухий кут відкрив свої теплі обійми і збудував за моєю спиною четверту стіну. Я опинилась у пастці двох малих шибеників і навіть не знаю, як повернути їх батькові.