1 (3)

Зітхнувши і подумки пожалкувавши, що взагалі в це вляпалась, я пішла до кухні. Діти там саме намагались дістати каструлю з холодильника. Очевидно, ноша для малечі була заважкою. Я встигла саме вчасно, щоб помітити, як каструля вислизає з їх рук… І на інстинктах кинутись вперед.

Ручки боляче вдарили мене по зап’ястках, але борщ було врятовано. Я поставила його на плиту.

– Голодні? – спитала дітей.

Звідкись зі сходового майданчика почувся обурений жіночий викрик. Здається, Таїсія вирішила продемонструвати ще й Маркові, як вона шикарно вміє кричати. До успіху йде панянка, нічого не скажеш.

Іван та Маринка не відреагували на ті обурення своєї, певне, вже колишньої няні без бурхливих емоцій. Було помітно, що сумувати за цією пані вони точно не стануть. Що ж, я могла їх зрозуміти, якби на мене хто так верещав, я б теж не поспішала за нею скучати. Зате на питання про борщ закивали.

Я подивилась на новомодну індукційну плиту, перебрала в голові всі варіанти, як нею користуватись і спробувала натиснути на кнопки на сенсорній панелі.

Вдома в мене все було набагато простіше. Але ж не дарма я маю вищу технічну освіту, ще й науковий ступінь! Якось впорається докторка філософії – вона ж за старою системою кандидатка технічних наук, – з невідомою плитою.

Впоралась. Борщ забулькав на плиті. Діти оточили мене з двох боків та зацікавлено спостерігали за тим, як я нарізала хліб.

– А в тебе нігті ненафарбовані, – зазначила Маринка, дивлячись на мої руки.

Так, вистачало мене лише на акуратний манікюр, а довгі нігті я на дух не зносила.

– Мені так подобається більше, – пояснила я. – Не хочу, аби щось заважало. Тим паче, що на моїй роботі це незручно. Крейду тримати.

– Ти вчителька? – трішки розчаровано спитав Іван.

– О, ні-ні-ні, – хитнула головою я. – В жодному разі. Я викладачка в університеті. Читаю лекції студентам і всяке таке. Була б вчителькою в школі, вже б мала маркерні дошки, але в нашому універі, знаєш, досі все по-старому… Але не жаліюсь. А ви в якому класі навчаєтесь?

Виявилось, що закінчили третій і таки мають по дев’ять років. Вигляд у малечі був вельми діловий, доки вони розповідали мені про школу, я ж намагалась розпитати, чим вони захоплюються, які мають улюблені предмети…

– А Таїска – то наша няня, – за десять хвилин я вже знала про дітей майже все, а Марк ніби й не думав повертатися, паразит такий. – Але вона дуже паскудна і зовсім дітей не любить. Вона хоче батька захомутати. А ти самотня? – я кивнула, підтверджуючи, що так.

– Але ваш тато мене зовсім не цікавить, – усміхнулась спокійно. – Так що можете ні про що не переживати. Власне, я прийшла тільки тому, що не змогла слухати, як на вас тут сваряться… А скільки зараз? Ді… Діло погане, – ледь чорта не згадала при дітях, але вчасно прикусила язик. – Мені вже пора на засідання кафедри… Давайте я вам борщу насиплю та й піду, гаразд?

Малі не сперечались. Подали мені свої тарілки, попросили наповнити ще й для Марка. Я підкорилась – і, коли несла тарілку на стіл, ледве на чоловіка і не налетіла. Борщ, на жаль, не виніс такого знущання і вилився просто на мою домашню кофтину.

– Ой! – скрикнула я. – Прокляття…

– Це треба замити, – кивнув Марк байдуже. – Ходімо, проведу до ванної.

Ясна річ, я не сперечалась. Кофтина була мені дорога, як пам’ять, це подарунок від Вікторії, подружки, в якої я, власне, і гостювала. Червона пляма геть не пасувала світло-сірій тканині, і запрати треба було якомога швидше, поки не сталось непоправного і борщ не висох прямо на мені.

Здавалось, чоловіка не цікавило, чи успішно я впораюсь зі своєю проблемою, чи ні, він одразу ж пішов до дітей. Якщо чесно, мене це навіть порадувало. Їм абсолютно точно треба було більше уваги, ніж мені, особливо після спілкування з такою чудовою «нянею».

Я ж зайнялась своїм зовнішнім виглядом. Як-небудь відмила червоне, однак кофтину треба було випрати. Ну, нічого. Зараз просто піду геть, та й усе.

Спочатку, якщо чесно, я думала, що треба буде мені вирішувати дилему з тим, щоб зазирнути попрощатись або піти по-англійськи. Марк же не стерегтиме мене просто під дверима! Напевне, пішов до дітей.

Яке там. Якщо він і говорив вже з Іваном та Маринкою, то розмову закінчив. Тепер чоловік перегородив шлях до виходу і дивився на мене… Зацікавлено. Може, аж занадто. Я таких поглядів по відношенню до себе зовсім не хотіла і не чекала, тож була здивована до краю. Однак почуте далі змусило мене втямити, що дивацтва тільки починались.

– Скільки грошей ти хочеш? – спитав Марк.

– Грошей за що? – перепитала я.

– Моїм дітям потрібна мама. Порядна, розумна та відповідальна. А ти підходиш. Ще й симпатична на додачу і явно їм подобаєшся, – заявив він. – Отже…

– Няня. Ти хотів сказати «няня», – я теж перейшла на «ти», але радше від шоку.

– Мені плювати, як ти це називатимеш. То скільки тобі заплатити? Кажи, і сьогодні ж підпишемо договір. Відмови не приймаються.