1 (2)

Чоловік запитально глянув на мене. Діти притиснулись до нього ще міцніше, два малих живих докази моєї правоти.

Я б воліла помилятись, якщо чесно, однак залишити малечу в потенційно небезпечній ситуації не могла.

– Пане Марку, – втрутилась білявка, – не слухайте ви її. Це якась навіжена, явилась сюди, як із дурки, скандалила. Ми лише в ігри грали і гучно сміялись, а їм, ви ж знаєте, всі заважають. Я хотіла, щоб вона пішла, а ви дивіться яке вперте…

«Ви». Отже, дітям це не матір. Можливо, вона їх няня? Це краще, ніж дружина цього чоловіка, бо, можливо, йому стане розуму звільнити цю панію і винайняти когось нормального.

– Це не було ані гучним сміхом, ані чимось ще хоча б трохи прийнятним, – відрізала я. – Це був вереск. Діти плакали, вони явно злякалися. І, зрештою, це ненормально, коли я працюю на два поверхи вище на кухні і чую крики!

– Які всі ніжні пішли, – пробурмотіла білявка. – Слухайте, ви, – о, вона перейшла на шанобливе звертання, – йдіть назад на свою кухню та робіть там, що хочте, а в чужу сім’ю не лізьте. Пане Марку, я…

– Таїсіє, помовчте, – раптом обірвав він її бурмотіння. – Іване, Маринко? Що трапилось? Ви можете мені розповісти?

Я видихнула з полегшенням. Отже, він принаймні збирається розпитувати власних дітей, а не просто вірити цій заразі на слово. Дуже добре. Отже, я можу видихнути з полегшенням і просто піти, коли вже моя присутність тут зовсім не потрібна…

– Чекайте, – Марк притримав мене за руку, коли я пробувала прослизнути повз. – Ви ж хотіли все з’ясувати. Лишайтесь. Ну, малеча?

Маринка струснула русою головою і підняла на батька погляд. Я помітила, що вони схожі, мають подібні ясні сірі очі, та вираз обличчя малої зараз дуже нагадував батьків.

Рідні, одразу ясно.

– Вона звеліла нам сидіти і книжку читати! – видихнула Марина. – І не стала годувати, бо ще не прийшов час.

– За графіком… – завела Таїсія, але її перебив хлопчик.

– А коли я підійшов до холодильника, вона звеліла мені піти. Я став сперечатися…

– Пане Марку, я не хотіла так обговорювати цю ситуацію, – Таїсія схрестила руки на грудях, спеціально підкреслюючи свій виріз, – але коли вже про це пішла мова, то змушена сказати, що я просто намагалась дотримуватись того графіку…

– Вона мене вдарила! – заявив Іван.

– Це неправда, – Таїсія хитнула головою. – Я б ніколи навіть не зачепила дитину рукою, це неприпустимо.

– А вона не рукою вдарила! – втрутилась Маринка. – Вона схопила ганчірку і спробувала вдарити нею, а ще гучно верещала…

Марк перевів погляд на мене.

– Я не бачила нічого. Проте чула, і, як на мене, звук удару був. А ще точно були сльози. В будь-якому випадку, графіки – це дуже добре, проте, якщо дитина голодна, вона не повинна чекати кілька годин просто тому, що це записано десь на папірці, – не витримала я. – бо так нормальні люди себе не поводять, це не про виховання дітей, а про якийсь, пробачте за вираз, карцер.

Чоловік кивнув, на мій подив, легко погоджуючись зі сказаним.

– Мені нема що заперечити, – хитнув він головою. – Таїсіє, коли ми обговорювали умови роботи, я попереджав, що до моїх дітей треба ставитись з повагою.

– Я лише…

– Вас звільнено.

Що ж, це все, що я хотіла почути. Діти в безпеці, батько їм довіряє, а це біляве стерво зараз буде відправлене геть. Я ж можу йти…

Однак Марк явно вважав інакше. Він знов притримав мене за руку. Потім мовчки вказав Таїсії на сходи, а мене повів за собою, до квартири. Діти заскочили всередину слідом за нами, і я була готова заприсягтись, що вони отримали величезне задоволення, закриваючи двері прямо перед носом у своєї няні. А потім одразу ж помчали на кухню.

– Як вас звати? Можна звертатись на «ти»? – спитав у мене Марк, коли ми лишились вдвох.

– Аліна, – я навіть не змогла обуритись, що він ось так затягнув мене в квартиру. – Так, можна. Але мені вже час…

– На кілька хвилин. Будь ласка, – хитнув головою він. – Я мушу подякувати за допомогу дітям.

– Та я…

Почувся дзвінок в двері. Здається, Таїсія відійшла від першого шоку та явно збиралась повернутись назад. Втрачати цю роботу жінка явно не збиралась.

– Дідько… Треба розібратись, тільки так, щоб діти не почули, – Марк кинув погляд на двері. – Побудеш з ними? Я на хвилинку.

Мені лишалось тільки кивнути. Ну, не загризуть же мене діти за ті кілька хвилин, правда? Хай я й не зовсім уявляю, що зараз з ними робити…