8 (4)

У мене все похололо в грудях. Хірургія? Важкий стан? Потрапив в аварію? Та коли він встиг, я ж не більше як півгодини тому випустила його з дому…

Дихання перехопило. Я спробувала видати більш-менш адекватну реакцію, але вийшло лише безтямне мугикання та щось схоже на хрипіння. Довелося робити глибокий вдих, видих, а тоді спитати лікарку, яка, на щастя, досі не збила виклик:

– Він житиме? Що з ним? Які травми?

– Численні переломи, щось конкретніше поки сказати складно, – відповіла мені жінка. – Він без свідомості. Приїжджайте.

– Я… Так… Куди? Скажіть адресу!

Вона назвала, а тоді, попрощавшись, поклала слухавку. Я важко задихала. Захар сказав лікарям мій номер телефона, отже, свідомість втратив, уже коли лікарі приїхали. Все не може бути так погано. Та ні! А може, це такий жарт?

Не тямлячи, що роблю, я навіть набрала номер Захара. Ясна річ, поза зоною. На що я взагалі розраховувала, коли дзвонила? Мені ж зателефонувала лікар швидкої допомоги, звісно, вона не стала б про таке брехати, вона ж не якась навіжена.

Прокляття!

Треба було їхати. Плювати на всі Захарові заборони, не можу ж я сидіти дві доби під замком, не виходячи на вулицю, доки він там, у лікарні, можливо, помирає, і подзвонили саме мені, а не його родичам. Не просто ж так!

Я дружина. Мене пустять.

Ще кілька хвилин я простояла, як вкопана, намагаючись зібратись з думками. Життя мене до такого не готувало; ніхто з моєї родини в серйозні аварії не влітав, мені не дзвонили з лікарень і не просили негайно кидатись до них. Я в цих питаннях безпорадна. То Алінка шарила в усіх ліках, в тому, куди треба заходити, що говорити та як правильно ставити себе з медиками, не я!

Наступним поривом було зателефонувати Аліні. Але чим подруга поможе? Вона зараз не в місті, тільки зайвий раз зіпсую людині медовий місяць, точніше, медовий тиждень. Треба розбиратись самотужки. Або… можливо, маму набрати?

Стосунки у нас були не дуже, але я, на ходу встрибуючи в одяг, все-таки пустила виклик і поставила телефон в режим гучномовця. Мама довго не брала слухавку, а коли відповіла нарешті, тільки випалила:

– Віка, я зайнята! Що в тебе знов? Потім передзвониш.

І збила.

– Просто шикарно. Я теж люблю тебе, мам, – прошипіла я, стискаючи руки в кулаки.

Зараз не було часу ображатись на її відверто… Знайому та звичну мені поведінку, все, що я могла – лише прийняти мамині дії та кидатися до виходу самій.

Я вже дівчина доросла, двадцять сім – це не сімнадцять, можу впоратись і самотужки. Напевне. Принаймні, я повинна це зробити!

Та в голові продовжували плутатись, перетворились в жахливу кашу думки. Я добігла до дверей, тоді згадала, що не взяла з собою гаманець. Потім втямила, що треба ще витягнути зі свого сховку готівку, бо, можливо, картою не буде можливості розрахуватись. Лікарня – це завжди витрати. Прихопила павербанк, бо мобільний вже розряджався, а залишатись без зв’язку в такій ситуації не можна, вискочила у під’їзд і втямила, що стою в домашніх капцях та без пальто.

– Зберися, Віко. Ти ж доросла людина, – зашипіла я роздратовано сама на себе. – Зберися, зберися…

Це допомогло. Принаймні, я нормально вдягнулась та взяла речі і свої документи.

Я вилетіла на вулицю, на ходу намагаючись зайти в додаток для вибору таксі. Однак пощастило; просто під під’їздом стояло одне, жовтобоке, зі знайомим номером на табличці, прикріпленій до дашка. Водій уже збирався від’їжджати, і я кинулась до нього.

– Стійте! Стійте! – забарабанила у водійське вікно. – Зачекайте!

Чоловік опустив скло.

– День добрий, – промовив він, – вам чого?

– Ви вільний? – за затемненим склом було не видно. – Можете підкинути до хірургії?..

– Звісно, – кивнув водій. – Сідайте, будь ласка, – він кивнув на переднє пасажирське сидіння.

Я прудко оббігла машину, смикнула на себе дверцята і сіла. Руки тремтіли. Я спробувала намацати ремінь безпеки, обернулась… Та зіткнулась з чужим палючим поглядом. На задньому сидінні виявився кремезний чоловік, абсолютно мені незнайомий, і його усмішка абсолютно точно не віщувала нічого хорошого.

– Тс-с-с, – притулив він палець до своїх вуст.

Я хотіла повернутись до водія і спитати, що відбувається, але не встигла. Чиясь рука накрила мені рот, і я відчула доторк вологої тканини. Хапнула мимоволі повітря і відчула, як неприємний, в’їдливий аромат заповнює все довкола. Це… Якийсь препарат?

Перед очима все попливло. Тіло перестало мені належати. Навіть якби я спробувала закричати, не змогла б витиснути з себе ані звуку. Єдина думка, на якій вдалось сконцентруватися: Захар. Він же казав мені не виходити з дому… Не дарма. Але чи живий він?

А потім все почорніло, і я провалилась у небуття.