8 (3)

Захар нервово запустив пальці у волосся, скуйовджуючи його, і зиркнув на мене майже винувато.

– Ну пробач, – буркнув він. – Пробач! Я не хотів, щоб все так вийшло, не хотів, щоб це прозвучало, як наказ.

– Але? Має бути якесь але.

– Але тобі справді краще лишитись вдома, – він стиснув мої плечі і нахилився до мене зовсім близько, зазирнув в обличчя.

– Вік, це небезпечно. Дуже. Я не можу не поїхати, тому що це у справах. Але я принаймні розумію, чого й коли чекати, а ти взагалі в цьому всьому новачок, ти не знаєш, хто такий Смольченко і наскільки він хворий на всю голову, а краще й не дізнаєшся. Тож тобі нікуди їхати не потрібно заради твоєї ж безпеки. Пообіцяй мені, що сидітимеш вдома. Я ж не надовго!

Я сердито зиркнула на хлопця і пробуркотіла:

– Це все ще звучить шалено ненадійно. Та твоя взяла. Я залишусь вдома, якщо тобі так буде легше. Тільки хоч скажи, куди ти збираєшся їхати?

– Треба на Замостя, зустрітися з одним діловим партнером, який раптом вирішив вести всі свої справи винятково через Смольченка, не ставлячи до відома тих, з ким мав домовленості раніше, – Захар аж зубами заскрипів. – Клятий вітчим всюди пустив свої корені. Боюсь, таку серйозну людину я просто голосом не переконаю, треба в очі дивитись… Все, їду.

Він швидко натягнув футболку та джинси і під мій скептичний погляд махнув рукою:

– Зараз одяг не має значення…

– Ага. Я б на твоєму місці накинула хоча б якийсь піджак, – роздратовано промовила я, – бо поки що виглядає так, ніби ти не на ділову зустріч зібрався, а з друзями на футбол.

Він закотив очі, але все-таки перевдягнувся. Речей з собою Захар привіз мало, проте пристойніші джинси, чорна сорочка та легке пальто знайшлись. Тепер він виглядав, як справді ділова людина.

– Це все дурниці, – крокуючи через всю мою квартиру, заявив він. – Одяг не визначає професію. Хіба що медичний халат!

– Ага. Одяг не визначає професію, але повір мені, на нього продовжують звертати увагу. Отакий у нас неідеальний світ, де треба на діловій зустрічі бути в костюмі, – закотила очі я. – Повір працівниці суду, я на цьому собаку з’їла!

– Бідолашна собака.

– Я ж образно!

Він махнув рукою, рішуче подолав решту коридору та зупинився біля самісіньких дверей.

– Вік, – Захар пронизав мене уважним, прискіпливим поглядом, – ти ж пам’ятаєш? З дому ані кроку! Навіть просто сміття викинути. Гаразд?

– Не дурна, годі вже! Але якщо трапиться щось?

– Ну, якщо пожежа в квартирі, то можеш вибігати, але краще мені подзвони, ясно? – він примружився. – Будь ласка! Кілька днів перетерпіти, і все стане нормально!

Я чомусь не надто вірила, що це може вирішитись настільки швидко й легко, але кивнула. Захар же, здається, видихнув з полегшенням. Він підійшов до мене, поцілував в маківку, прошепотів щось нерозбірливе, а тоді вилетів кулею з квартири. Мені тільки й лишилось, що зачинити за ним двері та втомлено похитати головою.

Вітаю, Віко, ти фіктивно вийшла заміж на ненормального, який по вуха в біді, втягнув тебе в серйозну халепу, а тепер ти повинна сидіти вдома, мов прив’язана, і не сходити з місця, аж доки він не зволить повернутись додому і сказати, що все, ти нарешті вільна. Звучить як життя мрії, чи не так?

Я чомусь відверто через це нервувала. Спробувала сісти за папірці, які мені надіслала в паніці Олеся, але де там, в голові все плуталось. Здається, такий я собі сьогодні працівник, краще навіть не намагатися.

Тож я розтягнулась на дивані і закрила очі, намагаючись вгамувати суперечливі почуття, що терзали моє серце. Зараза він, цей Шелест, от хто. Зараза, маніпулятор і все на світі. Прибити мало.

Чому я тільки погодилась…

Гаразд, це навіть на краще, не варто постійно допомагати Олесі, вона так за мій рахунок мене по кар’єрній драбині обжене, та ще й великим начальством стане, доки я гав ловитиму. Однак Захар все одно не повинен так мною керувати!

Якби ж ми хоч насправді були в стосунках… Хоча, не бажаю уявляти, що б тоді робив цей паскудний домашній тиран.

Я так кипіла, що навіть зраділа дзвінку мобільного. Якщо там знов Олеся, то принаймні гаркну на неї від чистого серця та скажу, що їй пора згадувати про таке поняття, як самостійність та відповідальність. Так, речі, абсолютно Олесі не властиві, але нічого, познайомиться.

Проте номер виявився незнайомим. Я підняла слухавку, але не поспішала навіть казати звичайне «алло». Можливо, це спамери, прийшли чергову бридоту рекламувати, тоді просто зіб’ю виклик, та й усе.

– Добрий день, – заторохкотів жіночий, невідомий мені голос. – вас турбує лікар швидкої допомоги Юрчук. Це Вікторія?

– Так, – озвалась я швидко. – Я… Що трапилось?

– Захар Шелест, ваш чоловік, встиг надати ваш номер для контакту. Він потрапив в аварію. Стан важкий, ми веземо його до хірургії. Ви можете приїхати?