8 (2)

Від такої постановки питання я аж втратила на кілька секунд дар мови.

– Серйозно?!

– Блін, Вік, – заторохкотіла крізь сльози Олеся, – ясне море, що я серйозно, я що, жарти тут з тобою жартую, чи як? Кажу ж…

– Так, Олесь, я не до тебе, – обірвала я колегу. – Я не знаю, чи в мене вийде приїхати. Я себе погано почуваю. Давай я тобі пізніше зателефоную, скажу, буду я чи ні, окей? Супер, – я швидко кинула слухавку, а тоді глянула на Захара, як той коршак, що збирався негайно кидатись в атаку. – Ти геть сказився? Що означає «це навіть не обговорюється», Захаре?!

– Оте й означає. Добре, що ти не стала з усією своєю звичною упертістю говорити Олесі, що таки приїдеш, – променисто всміхнувся мені Шелест. – Бо ні. Не приїдеш.

– Я тебе зараз приб’ю. Капцем, – я навіть зняла капець з ноги, показуючи, що налаштована дуже серйозно. – Як тарганяку.

– Обережніше, потім жалкуватимеш, адже ти закохана в мене по вуха.

– Ти правий. Треба взяти туфлі на шпильках і шпилькою тією тобі надавати! Слухай, – я примружилась, – ти не маєш права обмежувати моє пересування.

Шелест спокійно дійшов до дивану, влігся там і зиркнув на мене переможно.

– Ми з тобою домовлялися, що ти береш відгули і нікуди не виходиш. Навіть у крайньому випадку, ясно?

– Я не думаю, що твій вітчим зараз змусив Олесю мені подзвонити, аби виманити мене з квартири, – я схрестила руки на грудях, – та готує підступне викрадення… Щоб що, до речі?

– Смольченко – не така проста людина, як тобі може здатися, – Захар похмуро зиркнув на мене. – Ти дарма з цього кепкуєш. Я абсолютно серйозно, Вік. Я не хочу, щоб з тобою щось трапилось, а поза межами квартири куди небезпечніше, аніж тут.

– Може мені ще й до вікон не підходити, раптом там снайпер?!

– Краще й не підходь.

Це було сказано таким серйозним тоном, що у мене аж мурахи по шкірі побігли. В голові спалахнуло усвідомлення, що так, справді… Йде боротьба за дуже великі гроші. Навряд чи Смольченко має намір так просто віддати їх своєму пасинку, особливо якщо встиг влізти у небезпечну схему по самі вуха і заляпався в якомусь бруді.

– Сподіваюсь, – я зіпхнула ноги Захара з дивану і сама вмостилась на звільненому клаптику, – це все скоро закінчиться. Тому що, якщо ти раптом сподіваєшся, що я можу просидіти під замком сто років, і все буде гаразд, то це якісь дуже перебільшені очікування…

– Нам треба зачекати кілька днів, і тоді буде спокійніше. Після того Смольченко вже не зможе швидко оскаржити моє одруження. Ну, і не переживай. Твоє життя в безпеці, якщо він зробить мене вдівцем, то від того я гроші не втрачу.

– Ага. Це такий натяк на те, що, як я тобі набридну, ти швидесенько від мене позбудешся?

– Думаю, сісти за грати – поганий варіант, тож ні. Ти мені потрібна живою та здоровою, – розсміявся Захар. – Не переживай.

Він ввімкнув свій мобільний телефон і на кілька хвилин поринув в переписку, лишивши мене наодинці з дуже дивними емоціями та думками. Кому вірити, чого боятися… я, якщо чесно, не дуже розуміла, що мені з цим всім робити. Ясно, що їхати нікуди не буду, навіть написала про це Олесі, але з усім іншим! Варто визнати, Захар мене суттєво налякав.

Він сам тим часом взявся комусь телефонувати. Навіть вийшов, аби я не чула розмови, і сичав в слухавку, мов той змій. Мені тільки й лишалось, що супроводити його дуже невпевненим, шокованим поглядом. Чого б то раптом аж таким тоном говорити… я ж не збираюсь красти в нього комерційну таємницю…

Шелест повернувся дуже скоро, скинув виклик і нервово заходив кімнатою. Вигляд у нього був чи то розгубленим, чи то роздратованим, я не могла зрозуміти. Нарешті він дістався до вікна, відчинив його і спробував висунутись на вулицю, але вдарився носом в сітку.

– Дідько, – прошипів він, невдоволено водячи по москітці пальцями. – Дідько, дідько, дідько…

– Що трапилось? – похмуро спитала я. – Захаре?

– Мені треба негайно поїхати.

– Що?..

– Поїхати треба. Негайно, – повторив він.

– Ти серйозно? – я схрестила руки на грудях і підвелась з дивану, аби це виглядало більш погрозливо.

Усвідомлення, що «погрозливою» я для Захара можу бути тільки в якомусь дивакуватому сні, бо в мені зросту йому до плеча, і все, що я можу – зиркати на нього, мов дрібна собачка на добермана, – не порадувало. Але я продовжувала стояти на своєму, спопеляючи його поглядом.

– Тобто, мені ти на роботу їхати заборонив, – проговорила я, – а я повинна сісти вдома та чекати, доки твоє панство звозить свій зад туди, куди тобі потрібно? А ти, хлопче, нічого не переплутав?.. Зачини негайно моє вікно, – я вихором підлетіла до нього, смикнула раму, рішуче повернула ручку, відрізаючи нас від вуличного шуму. – Знаєш що? Або я їду до суду, а ти туди, куди тобі треба, або всі сидять вдома рівненько на п’ятій точці і не рипаються! Я собою так керувати не дозволю!