8 (1)

Вікторія

Вперше за тривалий час я нарешті виспалась. Прокинулась від того, що вже просто несила спати далі, потягнулась, повернулась на бік… І очікувано зіткнулась ніс до носа з Захаром. Але ж засинала я одна…

Його рука лежала на вигині мого стегна. Сам хлопець дрімав, на вустах його блукала задоволена усмішка. Здається, він абсолютно задоволений тим, що опинився в одному зі мною ліжку, дарма, що я забороняла йому приходити ось так серед ночі, називала це порушенням моїх особистих кордонів.

Захарові, здається, плювати, що саме він порушує і де. Жодної спроби принаймні здаватися зручним та прислухатися до мене, самовпевненість і нахабство.

Найстрашніше, що мені це подобалось.

Я спробувала злізти з ліжка, аби піти на кухню, але важка долоня Захара зсунулась вище, туди, де їй взагалі бути не слід, і зім’яла тканину моїх спальних шортиків.

– Кішечко, – муркнув він, – куди це ти зібралась з подружнього ложа?

– Шукати засіб від нахабства. Лапи прибери.

– Нащо? – Захар відкрив очі та ліниво зиркнув на мене. – Тобі не подобаються мої лапи? А по-моєму, насправді ти лише намагаєшся мене відштовхнути, і дуже дарма, бо ти сама хочеш, щоб я був… Поруч, – він знову муркнув це, згрібаючи мене у свої важкі обійми, і провів носом від вилиці і аж до ключиці, лишаючи лоскітно-палку доріжку зі свого дихання. – Хіба тобі не приємно?

– Дуже. Цікаво, а тобі буде приємно, якщо я продемонструю тобі свою привітність і дам коліном… По одному місцю? Просто зараз?

Долоня Захара швидко залишила мої шорти в спокої та перемістилась мені на коліна.

– Мені подобається, – лишаючи сухий поцілунок трохи нижче ключиці, заявив він, – що ти така палка, гаряча і неслухняна, кішечко, але битися не треба. Можеш мене трішечки подряпати, якщо хочеш, але не захоплюйся аж занадто, гаразд?

– Обов’язково, – я все-таки двинула коліном йому в пах, але, здається, всерйоз зачепити не змогла, бо Захар лише розреготався та згріб мене в міцніші обійми. – Злізь з мене негайно! Я не хочу такого… Тактильного контакту. Ти надто тісно мене обіймаєш.

– Це геть невинно, між іншим. Ми вдягнені, і мої руки просто на твоїй талії, – хитро заявив він. – А твоя фантазія просто веде занадто далеко. Це тільки на мене ти так реагуєш, чи в принципі дуже гаряча?

– Йди до біса. Я не перевіряла.

– О, – Захар всміхнувся, – то у нашої прекрасної юристки справді погано з досвідом спілкування з чоловіками? То от чому ти так кусаєшся… Треба було одразу сказати, я…

– Звали до біса! – гаркнула я на нього, не витримавши, і нарешті рішуче відштовхнула від себе.

Це мало невеличкий, але ефект – Захар все-таки відпустив, хоч і продовжував зиркати на мене, як голодний кіт. Коли я встала та швидко загорнулась в махровий халат, той самий, який мій «чоловік» відверто недолюблював через його закритість, він поцікавився:

– Може, потерти тобі спинку?

– Потри собі язик, може, менше дурні говоритимеш, – чесно порадила йому я. – І не здумай пертися зі мною до душу.

Я не хотіла зізнаватися, що насправді… можливо, і не відмовилась би від його присутності. Відчути теплі руки на своїх плечах, гаряче дихання на шкірі. Ні, про це краще все-таки не задумуватись. Він привабливий, від нього у мене просто зриває дах, але я маю розуміти, що для Захара це все боротьба за спадок, а я так віддам йому своє серце і лишусь самотньою.

Ні, хай йде до біса.

Ніби на зло Захарові, я спробувала прийняти крижаний душ. Напевне, вереск мій було чутно в кожному куточку квартири, бо, коли я, наїжачена, вибралась з-під води в своєму халаті, Захар – він уже перебрався на кухню та готував сніданок, – уїдливо поцікавився:

– Допомогла холодна водичка? В серіалах та книжках брешуть, коли кажуть, що це приємно та ефективно. Краще не пручатись власним почуттям.

– Йди ти… В душ, – буркнула я. – Це все через тебе.

– Не сперечаюсь!

– Я взагалі мала бути на роботі!

– Ага. Тобі, до речі, дзвонять. Уже хвилини три.

Я зиркнула на мобільний телефон, що аж підстрибував та вібрував у своєму беззвучному режимі. Олеся… Довелося брати слухавку, дарма, що у мене нібито був сьогодні відгул.

– Вікусю, у нас тут біда, – Олеся буквально захлиналась сльозами. – Будь ласка, приїжджай на роботу, ти нам дуже потрібна, просто зараз…

– Та що трапилось, поясни…

Натомість я почула тільки гучне ридання. Здається, Олеся знову напартачила, накрутила щось в електронному реєстрі, отримала на горіхи від Степана Миколайовича за власну некомпетентність, а тепер шукає рятівника, чи радше рятівницю, що вирішить її проблеми.

– Гаразд, – зітхнула я. – Не реви, зараз подумаю, що можна зробити. Може, приїду до тебе…

Я рушила до вітальні, до шафи, смикнула дверцята, але вони чомусь не піддалися. Я навіть не одразу зрозуміла, що не так, аж доки не повернула голову і не побачила відверто розлюченого Захара, що не давав мені відкрити шафу.

– Навіть не думай, – прошипів він. – Ти нікуди не їдеш, Віко, і це навіть не обговорюється.