7 (3)

Від цих його слів у мене аж грудка в горлі з’явилась, і довелось постаратись, аби позбутись відчуття холоду, що гуляв по шкірі.

– Звучить так, – промовила я, – ніби ви стежили за мною.

– Мені всього лиш треба було дещо підписати у Захара, – пояснив Смольченко, – тож я заїжджав до вас у справах. Під’їзд знаю, а от всередині не був. Запросите на чай?

Це не повинно звучати так погрозливо – але звучало. Ніби він абсолютно точно насипе мені миш’яку до того чаю та пригостить тортиком з ціанідом.

– Я не впевнена, що ми з Захаром сьогодні в настрої приймати гостей, – озвалась я, намагаючись говорити якомога байдужіше. – Вам потрібно щось конкретне, чи так, просто поговорити?

– Вимушений зізнатись, мені дуже цікаво більше дізнатись про дружину мого сина…

– Пасинка.

– Ну, я не бачу різниці між Захаром та моїми рідними дітьми. Я ставлюсь до нього так, наче я і є його батьком по крові.

– Це дуже похвально, – проговорила я.

І дуже нещиро, але додавати це вголос вже не стала. Щось мені підказувало, що Смольченко буде не в захваті від такого одкровення.

– Я пам’ятаю Захара ще з дуже раннього віку, – Ігор посміхнувся, – зовсім крихітним хлопчиком. Він вже тоді поводився так, як зараз. Такий неслухняний, непередбачуваний, часто навіть… Нерозумний. Важко сказати, чого йому не вистачало в першу чергу, але мені здавалось, що йому потрібен нагляд. Постійно. Для мене дивно, що він хоче одразу очолити такий великий бізнес. А ви як гадаєте, впорається Захар з такою велетенською відповідальністю?

Я ніяк не гадала, тому що майже не знала Шелеста, але про всяк випадок вирішила нічого не говорити, лише мовчки слухала, що казав Ігор.

– Сподіваюсь, що мовчання – це знак згоди, а не ваша спроба перервати наш діалог, – зітхнув він. – Мені здається, ви дуже розумна та стримана жінка, яка добре знає ціну кожному своєму слову…

Я? стримана? Аж ніяк. Але розумію, що зараз не в тій ситуації, щоб необачно щось говорити.

– І, якщо чесно, я розраховую на вашу підтримку, – продовжив Смольченко вкрадливо. – Мені б дуже хотілось… Щоб ви прислухались до мене, – він посміхнувся, – і натякнули Захарові, що йому варто погодитись на ту мою пропозицію. Ви передасте йому документи?

Він простягнув мені папку.

Можливо, треба взяти? Взяти, а потім просто сказати Захарові, що тут було, і нехай Шелест сам вирішує, адже це він втяг мене у все це. Однак я не змогла себе змусити простягнути руку за папірцями, стрималась останньої миті.

– Не думаю, що це хороша ідея, – твердо сказала я. – Краще буде, якщо ви самотужки обговорите з сином, як ви кажете, ці робочі справи. Я ж лише заважатиму своїм втручанням… Ні, вибачте, але я не влізатиму. Аж ніяк.

– Чому?

– Ми в шлюбі зовсім недавно, і я не хочу зіпсувати стосунки, просто втрутившись у те, що Захар вважає для себе дуже важливим, – прямо сказала я.

Смольченко скривився. Він був геть не радий такій відповіді і явно вигадував, що б сказати, аби переграти все по-іншому.

– Кажуть, – всміхнувся він, – чоловік – голова, а жінка шия, і вона сама вирішує, куди краще повернутись. Подумайте, Вікторіє, що буде краще… Якщо Захар займеться власним невеликим бізнесом і спокійно розкручуватиме його, чи якщо він помчиться до Києва, аби очолити фірму своєї матері, і дуже швидко похоронить і її, і ваш шлюб?

– Ви можете наводити ці аргументи йому. Я не згодна про голову та шию, я вважаю, що в сім’ї права рівні. Можливо, ми з Захаром обговоримо це питання, якщо він порадиться зі мною, проте діяти за його спиною, а потім щось радити я не стану.

Смольченко скрипнув зубами.

– Яка… Похвальна принциповість, – прошепотів він собі під ніс, насправді думаючи про мене щось далеко не таке прекрасне. – Гаразд. Тоді піднімемось разом.

Машина нарешті спинилась у мене під під’їздом. Я видихнула з полегшенням, опинившись на вулиці, та поспішила під захист будинку.

На жаль, Смольченко не відставав.

Зараз я хотіла лише одного: щоб Захар опинився вдома. Це буде, м’яко кажучи, неприємним сюрпризом, якщо я його там не застану і проведу ще чимало часу один на один з Ігорем.

Руки тремтіли, доки я вставляла ключ в замкову щілину. Аж раптом всередині щось клацнуло, і двері відчинились самі.

– Привіт, кішечко, – Захар стояв у одних шортах та у фартуху на голе тіло. – Радий тебе бачити, – він всміхнувся, потягнув мене за руку і нарешті помітив вітчима. – А це ще що таке?.. Звідки він тут взявся?