7 (2)

Так, не валяються. Такі красені ловлять нещасних юристок на тротуарі, обманом затягують у гонки, а потім ще й одружуються з цими юристками, не уточнивши, скільки халеп це може принести.

– Олесю, я не можу тебе з ним познайомити, – відрізала я. – Він не вільний!

– Але ж ти сказала, що він не твій хлопець! А якщо він ще з кимось зустрічається, то мене не надто це хвилює! То проблеми геть чужої мені людини. Це ти своя, а вона… Хто б там та краля не була…

Ну звісно, про принципи Олеся не чула. Дівчина – не стіна, посунеться. Принаймні, вона хоч вважала, що не можна лізти до парубків своїх колег.

– Захар мені не хлопець, – я не втрималась, і тон звучав ну дуже уїдливо, – він мені чоловік. Законний. Бачиш, – я продемонструвала пальчик з обручкою. – Тож, Олесю, вибач, але я не стіна, можу посунутись в інший бік та ще й по голові дати. То ясно?

Дівчина зашарілась.

– Ой. Та я ж не думала… Ясно, ясно, – махнула рукою вона, а тоді швиденько вихопила у мене справи. – Ну тоді давай, біжи до чоловіка! А я тут з усім сама розберусь. Біжи-біжи!

Яка неймовірна, чудова зміна настрою… Це ж треба. А ще кілька хвилин тому була готова скинути на мене все і навіть більше, а сама – бігти зваблювати чужого хлопця. Головне, аби не мого.

Я закотила очі, але більше нічого казати не стала, абсолютно не здивована поведінкою Олесі. Натомість спокійно повернулась до приймальні, забрала свої речі, зазирнула до Степана Миколайовича, щоб попрощатись, та швиденько пішла геть.

Якщо чесно, підсвідомо я чекала, що побачу Захара просто під дверима суду, як це трапилось вчора. Скільки б я там не бурчала, це насправді було дуже приємно: те, що він приїхав за мною, не дав мокнути під дощем…

Однак сьогодні на вулиці не знайшлось ані сліду Захара. Крапав дрібний паскудний дощик, що погрожував перейти в мокрий сніг, поривчастий вітер намагався висмикнути парасолю у мене з рук.

– Зараза, – прошипіла я, згортаючи парасольку та запихаючи її у пакет.

Доведеться йти так, інакше летітиму, як Мері Попінс, на вітрі у невідомому напрямку.

Я міцніше закуталась у своє пальто, спустилась зі сходів і повернула вже було до тролейбусної зупинки, коли мене гукнули.

– Вікторіє, зачекайте! Та куди ж ви…

Я озирнулась. Поруч з судом стояла машина, явно дорога, але мені абсолютно незнайома, і зараз з неї вийшов чоловік.

Ігор Смольченко власною персоною, вітчим Захара.

– Не варто такій гарній жінці ходити одній під дощем, – Смольченко підійшов до мене. – Я проїжджав повз та зрозумів, що у вас уже кінець робочого дня, вирішив затриматись та підвезти любу… невістку. Прошу, ходімо до машини.

– Ем… – я зніяковіла і напружилась. – Ігорю, я думаю, в цьому нема потреби. Я можу спокійно добратись додому самотужки. Тут недалеко.

– Але ж я все одно тут. Чи ви мене боїтесь?

Я всміхнулась, треба сказати, дуже й дуже натягнуто.

– Мені є чого боятись?..

– Звісно що ні, – заперечно хитнув головою він, – проте мені добре відомо, що Захар вміє… Справляти відповідне враження і трішки навіть лякати. Не хотілося б, щоб його вигадки якось негативно вплинули на наші подальші стосунки, чи не так?

– Справді, – озвалась я напружено. – Не хотілось би. Але жодних вигадок не було. Ми з Захаром мало говорили про його сім’ю.

Можна подумати, про Смольченка треба багато розповідати, чи я така дурна, що не відчуваю небезпеку, якою від нього так і віє.

– Захар дуже замкнений хлопець, – легко кивнув Ігор, – і мало ділиться особистим. Навіть з дружиною. Та все ж, ходімо.

Він взяв мене під лікоть.

Це було наполегливо. Аж занадто. Я навіть подумала, що варто вивільнити руку та піти геть, але скрипнули двері суду, випускаючи перших працівників, і стало ясно: зараз тут буде повна вулиця моїх знайомих.

Якщо намагатимусь втекти, про це пліткуватимуть на кожному кроці.

Навряд чи Смольченко зараз мені чимось загрожує… Він же не геть божевільний, аби викрасти людину серед білого дня, правда?

Можливо, варто просто поїхати з ним і ні про що не переживати.

– Гаразд, – зітхнула я зрештою. – Буду дуже вдячна, якщо підвезете. Проте не впевнена, що маю достатньо часу, аби провадити довгі розмови.

Він лише відчинив переді мною дверцята заднього сидіння, сам сів з іншого боку. За кермом сидів водій. Щойно Смольченко опинився в машині, автівка зрушила з місця.

– Я не називала адреси, – похмуро промовила я.

– Невже ви гадаєте, Віко, – вигнув брови Ігор, – що ми не знаємо її самі?