7 (1)

Вікторія

Папірці вихором вилетіли у мене з рук. Я ойкнула і кинулась підбирати все, що розкидала, намагаючись при цьому не дивитись на Степана Миколайовича, мого безпосереднього керівника і, власне, суддю, у якого я була помічницею.

– Вибачте, – промурмотіла я, висмикуючи останній папірець просто у чоловіка з-під ноги. – Щось мені сьогодні недобре.

– Захворіла? – начальник уважно придивився до мене. – Ти якась бліда і втомлена.

Тому що якась зараза не давала мені сьогодні спати всю ніч! Тому що у Захара ні сорому, ні совісті! Тому що!..

– Та, у подруги на весіллі якусь застуду підхопила, – пояснила я, посміхаючись Миколайовичу. – Та й голова ватяна.

– Може, лікарняний візьмеш?

– Я подумаю. Візьму, як не стане краще. Дякую за турботу.

– Та будь ласка… Не забудь ці папери занести Олесі.

Олеся, секретар нашого судді, явно вже десь повіялась, тож мені, перш ніж піти з роботи, доведеться побігати по поверхах, шукаючи її. Але я, ясна річ, кивнула, не бажаючи зайвий раз відмовляти своєму начальникові.

Мені з ним пощастило. Степан Миколайович завжди оточував себе справжнім «квітником» з молодих дівчат – я, Олеся, Галя, яка була до Олесі, і Лана, та, що до мене. А ще – Олександра, яка зараз уже в Києві, суддя, але з нею ми особисто не перетинались ніколи. Я просто про неї знала.

І справа була не в тому, що Миколайович так любив задивлятись на молодих симпатичних дівчат поруч з собою, а в тому, що він добре знав, наскільки це полюбляли його колеги. Тож брав під своє крило і відганяв геть тих, хто намагався скористатися статусом і залізти під спідницю молоденькій помічниці або секретарю.

Не знаю, яким чином я потрапила у список  красунь, бо була така собі, і навряд чи хтось би до мене поліз, але зі Степаном Миколайовичем завжди цікаво та безпечно, тож гріх жалітися. У мене просто ідеальний начальник.

А от чоловік – не ідеальний.

Після тієї «святкової» вечері з вітчимом Захар був сам не свій. В той вечір він пів ночі гасав десь на байку, коли повернувся, я вже робила вигляд, що сплю. Наступного ранку зарився з головою у папірці, тож я залишила його у своїй квартирі та рушила на роботу.

Думала, що, коли повернусь, не застану там Шелеста, але де там. Цей паразит хазяйнував на моїй кухні.

І це жахливо!

По-перше, він готував краще не мене. Не так шикарно, як Алінка, у якої я звикла регулярно під’їдати, але теж достатньо смачно. А я ж могла тільки яєчню зробити і макарони зварити, та й то, відволікалась, і щось регулярно йшло «не так».

По-друге, здається, він спеціально дражнився, виставивши на стіл афродизіаки, а потім торкаючись мене обережно, кінчиками пальців, але так, що по шкірі бігали табунами мурахи і хотілось просто задихнутися від його доторків.

Паразит.

Вночі ж він прийшов до мене в ліжко. Обійняв, пригорнув до себе, і я мало не сичала від обурення, засинаючи в його теплих руках.

У вівторок заїхав по мене на роботу, і його спорткар зривав очі всім працівникам суду. Потім знову влігся спати разом зі мною, ігноруючи спроби випхати його на диван, і я майже не спала – не тому, що він так страшенно заважав, насправді, а тому, що поруч з ним було занадто… Гаряче, і в голову лізло усяке, не лишаючи мені навіть шансу дихати спокійно.

Що станеться сьогодні, я не хотіла навіть уявляти. Він знайде спосіб випробувати моє терпіння. Здається, цьому чоловікові подобається, що я аж киплю.

Втонувши в думках про Захара, я відшукала Олесю далеко не одразу. Вона знайшлась аж у канцелярії, балакала там зі своєю подружкою і здригнулась, побачивши мене.

– Тільки не кажи, що Миколайович хоче, аби я негайно сідала вносила оце все в реєстр, – подивившись на список папірців, простогнала вона. – У мене побачення… Вік, а ти не могла б за мене це заповнити? Будь ласка!..

Так, іноді у того, щоб брати красунь на роботу, є й зворотна сторона медалі: вони хочуть на побачення, а не працювати.

Не всі.

Але Олеся саме така.

– Я не можу, теж сьогодні поспішаю, – буркнула я, хоча не те щоб сильно хотіла назад до Захара. – Можеш прийти завтра раніше і це все внести, воно ж не настільки терміново. Все одно тільки завтра в систему запишеться.

– Блін, але тут багато, а якщо прийти на півгодини раніше, то це мені треба переносити стільки всього! Я ж ментальними практиками займаюсь, а вони забирають час! – надула губки Олеся. – Ну будь ласка! Вік! Чому ні? Ти ж раніше завжди погоджувалась… Це тому, що у тебе з’явився хлопець, отой чорнявий красень?..

– Він мені не хлопець, – огризнулась я раніше, аніж встигла подумати головою.

– Так? – Олеся миттю зробила великі очі і склала долоні в благальному жесті. – Познайом тоді! Такі красені на дорозі не валяються!