6 (2)

Що б він там не говорив, оте дерленчання, що долинало з коридору, швидко поставило мої мізки на місце. Я штовхнула Захара в груди, а коли він не зсунувся з місця, ще й спробувала вдарити його коліном. Здається, він сприйняв це за погрозу, але все-таки відкотився вбік.

– Скажена, – розсміявся він. – Мені це дуже подобається, ти знаєш?

– Йшов би ти до біса, знаєш? – відповіла я тим самим роблено веселим голосом, загорнулась у шовковий халатик, проклинаючи те, як звабливо на мені виглядав подарований Захаром комплект, і потупала до дверей, важко ступаючи по підлозі.

Довелось постаратися, щоб не думати про чіпкий погляд, що проводжав мене, але я впоралась.

…На порозі виявилась Алінка. Дивовижно. Вчора тільки заміж вийшла, а вже підірвалась і зазирнула до мене в гості.

– Привіт, – трошки здивовано пробурмотіла я. – Як це ти так рано скочила? Невже Марк тебе відпустив? Він не стереже свою дружину!

– Дванадцята ранку, – фиркнула Аліна. – Ой, а ти ще спиш? Пробач-пробач-пробач, я якось не подумала, що можу тебе розбудити…

Мене вже інший паразит розбудив.

– Та ні, все в порядку, – відмахнулась я. – Правда, я вже не спала, просто ще не вибралась з ліжка. Ти щось хотіла чи просто побалакати?

– Я заважаю, так?

– З чого ти взяла? – здивувалась я.

– Ну, Вік, ти тримаєш мене на порозі…

– Ой! – схаменулась я. – Проходь, проходь, звісно… – треба сказати Захарові, щоб не висовувався і дав мені нормально провести час з подругою, я не збираюсь псувати свої стосунки з Алінкою через те, що цей паразит вирішив повалятись в моєму ліжку.

– Та я не хвилинку, не переживай ти так, – посміхнулась Аліна. – Хотіла спитати, чи можу попросити тебе заходити до Маркової квартири вазон поливати. Бо ми, напевне, поїдемо все-таки на тиждень кудись, я на роботі навіть візьму відпустку… Все одно мені політех заборгував кілька місяців, попрошу, щоб заняття перенесли.

– Ви таки їдете? – зраділа я. – Ура! – кинулась міцно обіймати подругу. – Це чудова новина, а то я вже думала, що ти так і залишишся без медового місяця. Звісно, залишай ключі, я заходитиму і…

– Кішечко, хто там у тебе?

Я завмерла. Почулись кроки з квартири, Аліна ж запитально вигнула брови. Вона чудово знала, що я ні з ким не зустрічалась і абсолютно точно не була звична до зустрічей на одну ніч. Власне, коли ми з Алінкою вдвох жили, причому немало, жодна з нас нікого не водила, це чудо, що подруга вийшла заміж за мого сусіда. Пощастило зустрітись!

А це привело в мій дім триклятого Захара.

Він вийшов до нас швидше, аніж я встигла промурмотіти щось у своє виправдання. Навіть не подумав надягнути штани, так і з’явився у спідньому. Аліну, судячи з усього, впізнав.

– Привіт, – ліниво промовив Шелест, встаючи у мене за спиною. – Вітаю з вчорашнім весіллям.

– Ем… привіт? – невпевнено пробурмотіла Аліна, старанно дивлячись куди завгодно, але тільки не на Захара. – Ми знайомі?

Хоч би вдягнувся, паскуда.

– Та ні, Аліно, – приречено зітхнула я, – ви ще не знайомі… Це Захар Шелест. Мій чоловік.

У подруги мало очі на лоб не полізли. Вона нервово перекинула через плече довге темне волосся та, вигинаючи брови, перепитала:

– Твій… хто?

– Чоловік. Законний, – задоволено повідомив з-за моєї спини Захар. – Ми розписалися з Вікою в п’ятницю. Що, вона нічого не встигла про це розповісти? Ну, наше кохання почалось так раптово, ми не чекали, що все настільки швидко закрутиться…

Він нахилився до мене та поцілував у плече, ніби клеймо випалив, ознаку належності.

Аліна геть зніяковіло посміхнулась.

– О, це дуже… Несподівана новина.

– Я можу все пояснити! – видихнула я. – Алін…

– Це було кохання з першого погляду, – довірливо повідомив їй Захар. – Ми зустрілись у Марка Княженка на одному заході, і все так закрутилось… Я зрозумів з першого ж погляду, що жити без Віки не можу, і вона має стати моєю дружиною. Тепер таки досягнув свого. Ось, насолоджуємось вихідними вдвох. А торжества не було, і ми вчора не хотіли перебивати ваше весілля своїми новинами, це ж ваше свято…

Я спробувала штурхнути Захара ліктем під ребра, щоб він нарешті заткнувся, але де там. Тріщав без зупинки, не спиняючись ні на мить, а на штурхан відреагував такою солодкою усмішкою та міцними обіймами, що я мало не завила від безсилля.

– Тоді не буду заважати. Вік, зайдеш за ключами, гаразд? – попросила Аліна. – Все, бувайте, – і поспішила втекти від нас, все ще намагаючись зайвий раз не дивитись на Захара.

Щойно двері за подругою зачинились, я вихором розвернулась до хлопця і вдарила його долонею в груди.

– Ти геть сказився? Що ти собі дозволяєш?! – вигукнула я.

Шелест же примружився і заявив:

– Вона не повинна знати, що у нас фіктивні стосунки. В жодному разі.