6 (1)

Вікторія

Я прокинулась від жару. Щось невимовно гаряче лежало поруч зі мною, підіймалось і опускалось, мов велика рухома гора.

Спочатку я подумала, що просто занадто закуталась в ковдру. Але коли провела по тій ковдрі рукою, здригнулась. Щось трішки колюче…

Дивно.

А ще рельєфне.

Я відкрила очі і втямила, що лежу на чиїхось оголених грудях, а рукою погладжую кубики пресу. А пальці поколюють темні волосинки на тілі чоловіка.

В роті вмить пересохло. Поки я знаходилась ще на межі сну та дійсності, в голову полізли палкі картини поцілунків та обіймів. Господи, про що це я думаю…

Захар поворухнувся уві сні та вмостився зручніше. Його долоня ковзнула по моєму плечу, зачіпаючи бретельку зеленого пеньюару. Я здригнулась, спробувала сісти, аби вибратись з його рук, але зробила тільки гірше. Чоловік прокинувся та потягнув мене до себе; я навіть пискнути не встигла, як мене притиснули до матрацу та нависли наді мною.

Він вдивлявся в моє обличчя з жадібним інтересом, за мить змінивши сон на палахкотливу, пристрасну цікавість.

– М-м-м, – промурмотів нарешті Захар, проводячи носом по моїй шкірі. – Доброго ранку, люба. Радий, що ти вже прокинулась…

– Йди до біса, – пискнула я. – Що ти собі дозволяєш взагалі? Як я опинилась поруч з тобою в ліжку?

– До біса? – вигнув брови Захар. – Та я вже біля маленького рудого біса, – одна його рука перекочувала мені на талію. – І мені подобається, як ти пручаєшся і сваришся на мене. Така гар-р-рна, – він майже прогарчав це. – Така гаряча…

Захар нахилився та ткнувся носом мені в ключицю. Я охнула від подиву, відчуваючи, як лоскоче мене його палке дихання. Долоня, що лежала на моїй спині, зім’яла сорочку, задираючи її трохи вище, і холодне осіннє повітря мазнуло по моїх стегнах, змушуючи звести їх ближче, стиснути ноги. Або, можливо, я просто не хотіла підпускати до себе Захара занадто близько, бо він, здається, остаточно втратив міру.

– Ти зранку просто неймовірна, – промуркотів він. – І мені було незручно на дивані. Я подумав, що можу лягти поруч з тобою. Прийшов…

– Коли?

– Вночі, – повідомив він. – А ти спала в тому, що я тобі подарував. Як на мене, це найбільше «так», яке тільки можна вигадати. Однак я спитав тебе, чи можна поруч з тобою лягти. І ти погодилась.

– Не може такого бути.

– Погодилась-погодилась. У мене є доказ.

– Це ж бо який? Давай! Демонструй свій доказ, доки я не побігла вимагати розлучення за те, що ми не зійшлись характерами і хтось занадто нахабно тягне до мене свої лапи.

Захар явно був до цього готовий. Він дістав з-під подушки мобільний телефон та ввімкнув аудіозапис. Там серед шурхоту простирадл можна було легко почути його питання. «Дозволиш лягти поруч?»

А потім я почула власне зрадливе «угу». Дурепа. Ненормальна! Напевне, просто не тямила, що роблю, а він просто застав мене уві сні.

– Ця згода не має юридичної сили, – запротестувала я. – Ти маєш негайно забратися з мого ліжка, чув?

– Зате юридичну силу має інша згода, – він трохи зсунув вбік лікоть, яким впирався в ліжко, і тепер я відчула в повній мірі важкість його тіла на своєму.

Це мало відчуватись так, ніби він мене зараз просто роздавить. Натомість мене всю, від голови до п’ят, до самісіньких кінчиків пальців, пронизало електрострумом, стало спекотно, а десь на межі свідомості промайнула дурна думка: досить цього спротиву. Він подобається мені. Я подобаюсь йому, судячи з того, як зараз він втискає мене в ліжко. То чому б не дозволити собі трошки зайвого? Я не монашка…

Захар відчув зміну мого настрою. В його усмішці не відчувалось навіть краплі веселощів; коли я перетнулась з ним поглядом, то здивувалась, як же хижо, каламутно дивились його майже чорні очі, з яким інтересом та непідробною пристрастю.

– Я тобі подобаюсь, – зробив він свої висновки, не слухаючи моє суперечливе пищання. – Дуже сильно. І я готовий зводити тебе з розуму, кішечко.

Простий поцілунок в щоку розбудив всередині справжню бурю почуттів, і серед них – спротив.

– Ми мали тримати дистанцію, – прохрипіла я. – Ти не повинен опинитись зі мною в одному ліжку. І зараз буде краще, якщо ти заберешся подалі.

– Чому?

– Тому що я цього не хочу.

– Точно?

Точно. Я мала кивнути. Мала це сказати. Натомість, мов заворожена, провела долонею по рельєфу м’язів, насолоджуючись їх міцністю, і мало не загарчала від обурення, коли Захар відсторонився. Він же тільки насмішкувато зиркнув на мене, а тоді знайшов губи поцілунком, видихнувши:

– Ти не зможеш встояти переді мною.

А потім прозвучав рятівний дзвінок у двері.