4 (4)

Звісно, я не мала в серці місця для чорних заздрощів, навпаки, шалено раділа за подругу. Але, плескаючи в долоні та вітаючи Алінку разом з іншими гостями, ніяк не могла позбутись дурнуватої думки, що Захар, мов той осінній дикий вітер, вкрав у мене ці щасливі миттєвості.

У мене це могло бути…

Дідько, тільки чому я думаю, що могла б мати це з ним, з хлопцем, якого взагалі не знаю і знати не хочу? Що за дурниці…

Я силою змусила себе викинути з голови Захара. Він не мав права отруїти святкування весілля, яке я так чекала. Ні, я просто втонула в радості за Аліну і не думала про свій фіктивний шлюб, про цього кароокого гада…

Так не думала, що, повертаючись додому, постійно прокручувала в голові наш ранок. Треба з ним поговорити. Сказати, щоб з поцілунками більше лізти не смів.

Це, звісно, дуже приємно, не буду приховувати. Однак мені потім жити з тим всім, що він зі мною зробить, носити це в серці. Він переступить і забуде, а я муситиму якось далі повзти від межі до межі, шукати нове захоплення чи навіть просто посвятити життя кар’єрі.

Хай там як, не можна дозволяти йому поселитись в моєму серці, там нема для нього місця.

В квартирі, коли я повернулась, було темно.

– Невже забрався? – пробурмотіла я, роблячи перші кроки ще у взутті і намагаючись намацати вимикач, який ніби спеціально відмовлявся попадатись під руку. – Ото була б радість…

– Можеш навіть не сподіватись, – почувся за спиною тихий сміх. Долоні лягли на талію. Я скрикнула, повернулась, спробувала вдарити його коліном в пах, аби більше не смів так підлізати, однак Захар притиснув мене до стіни, спіймав мене за руки, змушуючи їх підвести високо-високо, так, що я майже повисла у повітрі.

Я вмудрилась вкусити його за плече, рвонувши вперед, і вивільнити свої зап’ястки. Але свобода тривала лише мить, тоді він знов спіймав мене, і ми завмерли біля стіни. Він підхопив мене під стегна руками, відриваючи від землі, і я скрикнула, обхоплюючи колінами його талію. Сукня, що мала широку спідницю, піднялась зависоко, оголюючи мої ноги, і навіть крізь панчохи я відчувала його доторки занадто яскраво.

– Придурок, – прошипіла я.

– Тобі подобається, кішечко. Я маю для тебе подарунок, до речі.

– На землю постав. Козел.

– Козел? Кішка і козел. Цікава пара. Мені подобається.

– Баран, – прошипіла роздратовано я. – Геть! Хижачка такому травоїдному парнокопитному не до пари! Чув?!

– Тобі це подобається, – повторив він знову. – Визнай.

Так. Мені подобалось. Але від цього бажання покусати його чи стукнути якомога сильніше, причому бажано сковорідкою і по голові, нікуди не дівалось.

Він відірвав мене від стіни, міцно тримаючи руками за стегна, і поніс до кімнати. Я тільки пискнула, опинившись на дивані, і миттю вибралась з гарячих обіймів, відскочила на килим.

Захар розсміявся. Встав, але тепер не пробував скоротити відстань, натомість клацнув вимикачем, і яскраве світло залило кімнату.

– Ти красива, – промовив він, окинувши мене відверто голодним, таким… Винятково чоловічим поглядом, якого я ніколи не чекала стосовно себе. – Занадто, Віко. В мене від тебе дах зриває, і я кажу це абсолютно серйозно.

– До біса, ясно?

– Тримай. Хочу, щоб ти сьогодні спала в цьому.

Він простягнув мені коробочку, не надто велику. Я відкинула кришку і спочатку не зрозуміла, що це. Тоді придивилась…

Пеньюар. Мереживо, смарагдовий шовк. До нього халатик, короткий, напевне, не сягне і до коліна, явно відвертий, точно не зігріє.

– В цьому буде холодно, – фиркнула я обурено.

– То я тебе зігрію, – знизав плечима Захар. – Хіба ти не знала? Чоловік призначений саме для цього… І знаєш, що я подумав? Коли ти наступного разу ти рушиш до своєї подруги, я з тобою. Маю ж я познайомитись з нею, правда?

– Та пішов ти, – фиркнула я. – Далеко і надовго, Шелесте.

– Ага, – кивнув він. – Але спатимеш ти у моєму подарунку.

– Ніколи, – заявила вперто я.

Пішла до спальні, зачинивши за собою двері. Кинула коробку на ліжко і намагалась навіть не дивитись на неї. Знахабнів. Ще б білизну мені подарував. Ні сорому, ні совісті. Але… Воно гарне, напевне. Навіть дуже.

Я прийняла душ, повернулась до кімнати у махровому халаті, не збираючись коритись. Зачинилась зсередини. А тоді подумала: може, я просто приміряю? Ну, від цього ж точно не буде лиха. Подивлюсь, чи вгадав він з розміром.

Вгадав. Сиділо просто ідеально, і я була в цьому зеленому така гарна, така відверта… Що мало не задихнулась від обурення. А потім лягла в ньому спати.

Зранку перевдягнусь у своє. Він же не зайде в спальню, я двері зачинила. На замок. Він не дізнається. А я маю право відчувати себе… Бажаною. Гарною. Принаймні, потай.