5 (2)

Ми цілувались цілу вічність – доки мені не забракло дихання, і я не штовхнула його долонями у груди, перериваючи це божевілля.

– Мені треба привести себе до ладу, – прошепотіла я. – Нафарбуватись.

– Ти й так гарна.

– Сьогодні важливий день. Весілля моєї подруги…

– А вчора було твоє, і ти маєш право трішечки запізнитись, – прошепотів Захар, мов той змій-спокусник, і нахилився до мене.

Його губи нахабно ковзнули по моїй шиї. Доторки були обережними, дражливими, але від цього мені було важко навіть просто стояти на місці. Я плавилась в його руках – і від цього хотілось видряпати Захарові очі і водночас знов провалитись у цю вогняну лаву.

– Геть! – гаркнула я, знов відштовхуючи його. – Щоб ти мене геть не торкався більше. І щоб поруч я тебе навіть не бачила, зрозумів? Тримайся на відстані! У Аліни справжнє весілля. Тому так, воно набагато важливіше за наше, фіктивне.

Захар нічого не відповів, але дав мені можливість піти. Я скористалась цим ковтком свободи, щоб відбігти від нього подалі.

Губи трохи припухли після поцілунків, але, на щастя, це можна було виправити помадою. Я робила макіяж, ніби надягаючи маску, прикриваючи себе від Захара. Сукня, щоправда, була геть не такою закритою, як я б зараз хотіла, навпаки, з досить відвертим вирізом, брунатно-червона. Мені пасувало, але воно тільки зриватиме очі…

Я б прикрилась, чесне слово, але ж не вдягати щось старе на весілля кращої подруги, правда?!

Волосся я зібрала у високу зачіску, закріпивши кількома шпильками. Локони грайливо обрамляли обличчя, і я виглядала більш юною, ніж була насправді. Очі блищали, і я не хотіла визнавати, що це через Шелеста.

В туфлях на підборах я почувалась трошки незручно, бігти в них так, як це робила Аліна, точно не змогла б. Зате пасувало і робило ноги візуально довшими.

В дзеркалі промайнуло відображення Захара. Я озирнулась і зрозуміла, що він всівся на диван та дивився на мене голодними, задоволеними очима. Аж пожирав.

Стало не по собі.

– Нема чого так витріщатися, – прошипіла я. – Знайди собі когось іншого, на кого так зиркатимеш, зрозумів?

– Ти моя дружина, – вперто відповів він.

Я крутнула стегнами та пішла геть, гучно цокаючи підборами. Подалі бути від Захара, там, де він не зможе й надалі тиснути мені на нерви.

Уже в коридорі я зрозуміла, що забула букет на столі. Ні, ну це нікуди не годиться, у мене через цього паразита в голові потьмарилось…

На щастя, я все-таки змогла взяти себе в руки. Повернулась на кухню, взяла букет, поправила трошки прим’яте листя та лише тоді вийшла з квартири, затраснувши за собою двері з таким гуркотом, ніби хтось інший потім ремонтуватиме мені стелю, а не я сама.

Завжди все сама.

На вулиці стало трошки легше. Принаймні, я на повні груди вдихала прохолодне повітря та вгамувала скажене серцебиття. Від того, що Захар був поруч, в голові все перемішалось, але зараз я знов згадала, що маю трішки здорового глузду.

Цього разу будівля РАЦСу не видавалась такою страшною. Приїжджати сюди до подруги було приємніше, аніж приходити сюди, так би мовити, у власних справах.

Я зайшла в уже знайомі коридори та поспішила, вистукуючи каблучками святковий ритм чужого весільного маршу. Мало не врізалась в якусь жіночку, а коли підняла на неї погляд, зрозуміла, що це була та сама пані, що розписала нас з Захаром.

В її погляді промайнуло трішки здивоване впізнання, потім вона відкрила рот, аби щось сказати, і прискорила крок.

Мені треба до Аліни!

…Подругу я виявила біля зали. Гості вже явно були всередині, а наречена крутилась поруч зі своїми батьками. Забачивши мене, подруга замахала руками.

В простій білій сукні Аліна виглядала просто надзвичайно. Справжня наречена, така красива… Неймовірна!

– Ти просто вау, – видихнула я, пригортаючи дівчину до себе, тільки дуже обережно, аби не пом’яти сукню. – Ольго Василівно, Андрію Валентиновичу, ваша донька просто вау, я вам це казала?

– Казала, Віко, казала, – розсміялась Ольга, Алінина мама, пригортаючи мене. – Дякую, сонце. Аліно, нам ще побути чи йти до гостей?

– Йдіть, йдіть, – махнула рукою Аліна.

Батьки теж вирушили до решти гостей, а я знов обійняла подругу, а тоді вручила їй весільний букет, востаннє поправивши на ньому руде листя.

– Тримай, – я змусила Аліну обхопити букет власними долонями і стиснула її пальці, намагаючись так додати дівчині впевненості, якої, якщо чесно, не вистачало зараз мені. – І не переживай. Ти найкрасивіша, найрозумніша, найнеймовірніша наречена на світі, і Марк тебе обожнює. Ви будете дуже щасливою сім’єю. Та ви вже щасливі. Чекаю на діток!