5 (1)

Вікторія

Весілля Аліни, моєї кращої подруги, сміливо можна було називати найскромнішим мільйонерським весіллям, яке я тільки могла уявити. Та попри все, це мало виглядати красиво. Як її дружка, я займалась підготовкою багатьох деталей. Напевне, якби Аліна святкувала його яскравіше, то я б мала клопотів по самі вуха і точно не вляпалась би у фіктивні стосунки, однак, здається, подруга не лишила мені вибору. Найскладнішим було обрати маленький букет нареченої.

Його доставили мені додому зранку. Двері кур’єрові відкрив Захар, навіть не гукнувши мене. Я саме милась у душі, а коли вийшла звідти, міцно загорнувшись у махровий халат, він вже встиг примостити корзинку з букетом прямісінько на стіл.

– Стильненько, – посмикав він за осіннє листя. – Красиво навіть. Шкода, що у тебе вчора не було букету.

– Цікаво, в кого б я ним кидалась, в твого вітчима? – похмуро поцікавилась я, підходячи ближче. – Нащо ти двері відчиняв? Я тобі не дозволяла.

– Ти була в душі.

– Отже, треба було мене гукнути, а не поспішати відчинити. Можливо, це прийшла Аліна, що б вона подумала, якби побачила тут стороннього чоловіка?

– Що в її подружки, якій… Скільки там? Сімнадцять? А, ой, двадцять сім рочків, з’явився кавалер. Віко, – Захар серйозно глянув на мене, – в такому солідному віці ти маєш право водити до себе в гості хлопчиків, ти в курсі?

– Придурок.

– Кішечко, твій законний та коханий придурок, – він потягнув мене за пояс до себе. Я скрикнула, врізаючись в тверде гаряче чоловіче тіло, і обурено фиркнула, намагаючись скинути його долоні. Але де там, він обвів контури мого тіла і взявся розв’язувати пояс.

Під халатом взагалі-то була піжама, причому найзакритіша з усіх, які я знайшла в себе в гардеробі. Жодних звабливих сорочок.

Захарові це явно не сподобалось. Він посмикав за край фланелевої кофти і поцікавився:

– Це найкраще, що в тебе є? Треба змінити це на пеньюар і шовковий халатик. Тобі підійде смарагдовий колір…

– Я працюю в суді, а не в айті-фірмі, хлопче, тому купую те, що зручно, а не те, що коштує більше, аніж моя зарплатня за місяць. І лапи прибери. Тобі не має бути діла до того, що я вдягаю вночі, бо ти спиш від мене окремо.

– Спав сьогодні, але ж це не означає, що така історія повторюватиметься щоразу, правда? ти не можеш всерйоз на це сподіватися.

– Не мороч мені голову, – я висмикнула пояс від свого махрового теплого комфортного халату з його рук. – Зарубай собі на носі, сьогодні ти не маєш права нічого зіпсувати. Ти не повинен попадатись Аліні на очі. Я не хочу сьогодні псувати її свято.

– Гаразд. Один нюанс, зажди.

Захар запустив руку до кишені і дістав звідти маленьку оксамитову коробочку. У мене чомусь забилось швидше серце, хоча насправді, якби я зараз могла нормально думати головою, мусила б видерти руку і відштовхнути його.

Вчора ми не гралися в обручки, лише підписи ставили у правильній графі. Однак зараз у Захара справді була коробочка з тонкими золотими перстениками.

Мою обручку прикрашали, здається, діаманти. Дрібний розсип, доріжка, що перетікала у гравіювання.

«Моя кохана кішка», – прочитала я на внутрішній стороні обручки, взявши її до рук. Хотіла надягнути сама на палець, але Захар осудливо поцокав язиком, відбираючи у мене прикрасу.

– Це має надягати чоловік, кішечко. Хіба тобі не приємно, коли про тебе так дбають? – хитро поцікавився він. – Дуже дарма не даєш мені побути джентльменом.

Його палючі пальці торкались моєї шкіри, ніби обпікаючи. Він повільно надягнув обручку, і я здригнулась від контрасту холоду золота та тепла долонь. Потім Захар вклав мені в руки свою прикрасу і підігнав.

– Давай. Твоя черга.

У мене тряслися руки. Це все мало відбуватись вчора, красиво, так, як мріє кожна дівчинка в дитинстві. Або майже кожна.

А я обмінювалась обручками з фіктивним чоловіком, на кілька років молодшим за мене, на кухні в махровому халаті, поруч з весільним букетом моєї подруги, який мала сьогодні ловити, і взагалі не тямила, що роблю, а головне, жодним чином не намагалась цей фарс спинити.

Обручка ідеально пасувала до Захарового пальця. Маленька смужка золота, позначка – офіційна до неможливості, – що він належить мені, ніби це взагалі можливо.

– Оголошуємо вас чоловіком та дружиною… Наречений, – хрипко проговорив він мені на вухо, ніби знаючи, що від кожного його слова у мене по шкірі табунами біжать мурахи, – може поцілувати наречену.

Захар поцілував мене в куточок губ, ніби випробовуючи, запитуючи, чи можна. Я б сказала йому «ні»… але щось ніби перемкнуло. Я обвила руками його шию, притислась до нього впритул та поцілувала, палкіше, аніж можна, і охнула стиха, відчуваючи, як він кусає мої вуста, і як жар його тіла, мов лава, вривається у моє, остаточно руйнуючи всі межі здорового глузду.