4 (4)

І оце його королева спецій витягнула з боргів, голого-босого-простоволосого, і впустила в свій бізнес? Що ж, тоді вона була справжньою дурепою, бо за нахабством Смольченка стояло щось настільки огидне, що мене мало не пересмикнуло.

– Боюсь, мені доведеться бути першопрохідцем, – всміхнулась я йому. – Бо я таки відмовляю.

Судячи з того, як він скривився, чоловік справді не чекав почути нічого, окрім захопленого «так, звісно, ми приїдемо». Однак я геть не збиралась здаватись. Нехай йде до біса, якщо він вирішив, що якийсь особливий чи може вплинути на мене, то це неправда.

Якщо від Захара мене трусило, тягнуло до нього, і я відверто втрачала голову, то Смольченко викликав лише презирство та агресію.

Букетик ще той, між іншим.

– Така радикальна відмова може бути доволі небезпечним явищем, – повільно проговорив чоловік. – Тож я б на вашому місці, Вікторіє, не поспішав.

– Ну, шкода, але я не маю інакшого виходу. Думаю, Захар мене підтримає, чи не так, коханий?

– Звісно, – він кивнув. – Я думаю, татку, сімейна вечеря може зачекати кілька днів. Ми з Вікою завтра точно не можемо.

– Приїжджайте ближче до вечора.

– Ні, – з натиском промовила я. – У моєї подруги весілля, і я буду там до самого кінця, доки вона мене потребуватиме. Поспішати кудись? Це точно не мій варіант. Навіть якщо вам цього дуже сильно хочеться. Але ми з Захаром можемо приїхати за кілька днів. Так, коханий? На наступні вихідні. Бо в неділю, на жаль, я теж нікуди не поїду. Мені в понеділок на роботу.

– Дружина Захара Шелеста може собі дозволити ніде не працювати. Ви хоч знаєте, Вікторіє, скільки у вашого кавалера грошей?

Так, я вмію гуглити.

– Може, – натомість сказала я, дивлячись прямісінько в очі Смольченку, – але я не хочу дозволяти собі ніде не працювати. Мова йде про бажання. Про можливості.

– Що ж, – Ігор встав. – Продуктивна розмова. Думаю, ми ще побачимось. Захаре, до зв’язку. І я сподіваюсь, ти проявиш хоч трошки відповідальності стосовно нашого бізнесу, коли вже володієш його частиною.

Я була переконана, що Смольченко не збирався цього говорити, колюча фраза зірвалась з язика сама собою. Вона його видавала, дарма, що чоловік відчайдушно робив вигляд, що він здатен стриматися і не сказати нічого зайвого.

Ми з Захаром провели його спокійним поглядом. Потім Шелест відсунув чашку кави подалі і кинув:

– Такі ж помиї, як і мій вітчим… а ти була шикарна. Втерла йому носа. Я в захваті, Вікторіє. Одружився з правильною жінкою.

– Само собою, з правильною. Це я тут маю право сумніватися, а ти повинен бути переконаний, що поруч – справжня богиня, – фиркнула я. – І богині треба до себе додому.

– До нас додому, ти хотіла сказати. Сама ж поставила умову, що ми живемо разом, не забула, еге ж?

Не забула, тож довелося кивнути, погоджуючись з ним. Захар задоволено посміхнувся у відповідь, я ж зробила вигляд, що цього не помітила.

…Ми поїхали на мотоциклі. Я, звісно, прокляла ту секунду, коли погодилась на це, але швидкість, що била вітром в обличчя, вражала.

А ще нагадувала про всі ті небезпеки, у які я дозволила себе втягнути, погодившись мати справу з Захаром. І я б збрехала, якби сказала, що мене це не заводило.

Я нагадувала собі справжню пружину. Добігла до потрібного поверху навіть без ліфту і, лишивши Захара в коридорі, кинулась до ванної. Плеснула холодною водою в обличчя, намагаючись заспокоїтись, але це не мало жодного ефекту.

Минуло хвилин п’ять, перш ніж я, поступово переварюючи все те, що наробила за сьогодні, вийшла до Вітальні. Захар був там, ліниво розтягнувся на моєму дивані. Забачивши мене, він вдоволено заявив:

– Ти дуже вогняна. Буде цікаво спробувати тебе приручити, Вікторіє.

– Приручи здоровий глузд і зніми взуття нарешті, – фиркнула я. – Можеш, до речі, вмощуватись на дивані зручніше. Сьогодні тобі світить спати саме тут.

– Не впустиш у своє ліжко? – весело усміхнувся він. – Хіба ти сама цього не хочеш?

– У мене завтра важливий, відповідальний день. У подруги – справжнє весілля. Через кохання, а не через те, що комусь дуже треба його спадок, – відрізала я. – Тож ти спатимеш на дивані та поводитимешся тихо, ясно?

– Сьогодні, – Захар пронизав мене палким поглядом, – я підкорюсь тобі, кішечко. Але не сподівайся, що так буде завжди. Я – не мій вітчим, я справді не приймаю відмови.

У відповідь я лише закотила очі. Проблема не в тому, що він не чує слова «ні», почує, якщо буде треба – я взагалі не відчувала від Захара небезпеки, чомусь підсвідомо хотілось йому довіряти. Важливо інше.

Мені самій геть не хотілось йому відмовляти. Інтерес та… щось ще, існування чого я не хотіла визнавати в жодному разі, штовхали мене вперед, і я не була впевнена, що здатна достойно опиратися тим почуттям.