4 (3)

Захар на мить відсторонився від мене та зустрівся поглядом з вітчимом. Здавалось, я майже чула брязкіт зброї в повітрі. Вони ніби схрестили невидимі шпаги і були готові проштрикнути одне одного наступним ударом. Оцінювали суперника, і на губах кожного з чоловіків заграла невловима, але люта, самовпевнена усмішка.

Потім Захар нахилився до мене та поцілував у щоку.

– Гаразд. Я не дивитимусь на жодну іншу жінку і буду тобі вірним, кішечко, – залоскотало мені вухо його важке дихання. – Буду твоїм, якщо ти відповідаєш тим самим. Все має бути по-чесному. А тепер приготуйся до знайомства з моїм, – гарчання уже не вчувалось, воно просто гриміло у мене в вухах, – любим р-р-р-родичем.

Ігор Смольченко постояв на місці ще кілька секунд. Він більше не дивився на Захара, натомість оглядав кафе.

Для чоловіка у костюмі, який коштував, напевне, кілька тисяч доларів, і з годинником, що вартував більше за мою квартиру – а вона не дешева, між іншим! – це місце справді було дешевим і непримітним. Постери на стінах, офіціанти у запраних фартухах, звичайні білі чашки і кава, від якої навіть пахло поганенько.

Я так і не зважилась дізнатись її смак.

Однак Смольченко все-таки подолав внутрішній спротив та зайшов всередину, впевненим кроком наблизився до нас.

– Захаре, – промовив він повільно.

– Ігоре.

Мій «коханий» підвівся на ноги.

Він був вищим за свого вітчима, і уже це кидало Смольченку виклик. Кремезний, міцний Захар на фоні досить коренастого, але все ж підточеного віком Ігора виглядав загрозливо. А головне, за поглядом я бачила, що він готовий цієї ж секунди кинутись на вітчима, вдарити його з такою силою, щоб той пролетів між рядами столиків та опинився поза межами кафе.

Однак Захар натомість простягнув руку. Смольченко потиснув її, теж старанно імітуючи привітність. Вони обмінялись важкими поглядами знову, а потім Ігор, не чекаючи жодного запрошення, сів.

– Сподіваюсь, – промовив він, підсуваючи до себе чашку з американо, до якого Захар навіть не торкнувся, – ви не проти.

– Та пий, – Шелест сів поруч зі мною і міцно обійняв за плечі. – Думаю, тобі сподобається ця кава. Вона якраз… Викликає у мене приємні спогади про тебе.

Ігор, здається, передумав пити.

– На запах мерзенна.

– Іноді треба зробити хоч ковток, щоб зрозуміти, яка вона насправді, – заявив Захар. – Адже так мені мама про тебе говорила, коли я, малий-дурний, намагався протистояти твоїй появі у нашій сім’ї.

– О, так, – кивнув чоловік. – Справді. Твоя матір була мудрою жінкою.

– Та нітрохи. Що ти забув в Вінниці? – перейшов до справи Захар. – Наскільки я знаю, тебе з маминого маєтку волоком не витягнути.

– Я тут у справах, відкриваємо новий завод неподалік, у Стрижавці, – пояснив чоловік. – А жити, звісно, краще в місті, чим там… А ти тут, я так розумію, заради своєї нової дівчини? Радий бачити, що ти не сам, Захаре. Познайомиш?

– Звісно. Це Віка, – Шелест витримав паузу, додаючи ваги своїм словам. – Моя дружина.

Смольченко враз змінився в обличчі. Здавалось, в його очах промайнула навіть паніка. Потім він впорався з собою і витиснув усмішку, але таку слабеньку, що я навіть не думала їй вірити.

– Дружина? – перепитав він. – Це… Неймовірно цікаво. Коли ж ти встиг одружитись, Захаре, і чому ми про це нічого не знаємо?

– Які ми?

– Я та твої сестри, – пояснив Ігор. – Чи в тебе так багато близьких, що ти продовжуєш ними розкидатися, Захаре? Вікторіє, я б на вашому місці був з ним обережним.

– Дякую, – нарешті заговорила я, зрозумівши, що більше тримати тишу не варто, – я достатньо обережна та гарно розбираюсь в людях. І ми з Захаром дуже швидко вирішили зійтися. Я теж своїм батькам ще нічого не казала. Адже шлюб стосується тільки нас? Що він ще для когось змінює…

– Нічогісінько. Однак, – Ігор всміхнувся, – тепер вже можна й налагоджувати зв’язки.

– Само собою, – погодилась я, відчуваючи жахливе бажання налагодити зв’язок цього чоловіка з дверима і випхати його геть.

 – Я дуже сподіваюсь побачити вас завтра на сімейній вечері, – від усмішки Смольченка мороз пішов по шкірі, але я все одно продовжувала стояти рівно, мов палицю проковтнула, і дивитись йому прямо у вічі. Не знаю, чи це чимось мені в результаті допоможе, але приємно бачити, як людина нормально місця собі не знаходить.

– На жаль, – з усмішкою відповіла я, – завтра ніяк не вийде. У моєї кращої подруги весілля, і я мушу там бути. Це не те, що переноситься. На відміну від вечері.

Смольченко окинув мене впевненим поглядом та зазначив:

– Вірю, що Захар міг не ввести вас в курс справи. Що ж. Введу я. Мені не відмовляють, Вікторіє. Ніколи.