4 (2)

Пальці поповзли вище. Я скосила погляд на його долоню, гмикнула собі під ніс, тоді обережно перехопила зап’ясток і з усмішкою промовила:

– Гаразд. Але ми живемо в моїй квартирі.

– Крім випадків, коли треба побути десь на моїй території через справи з вітчимом.

– Ну, звісно. Не двадцять чотири на сім. Це розумно, – погодилась я.

– А ще ти припиняєш говорити зі мною, як юристка, і трошки частіше вмикаєш закохану дівчину, кішечко. І я хочу мати можливість тебе цілувати.

Я напружилась. Це прозвучало геть раптово, і такого випаду я абсолютно точно не чекала. Нащо йому це взагалі знадобилось?

– Не думаю, що це входить в перелік обов’язкових дій при таких стосунках, як у нас з тобою, – напружено озвалась я.

Шелест примружився, а тоді поцілував. Однією рукою він притримував мене за шию, інша досі покоїлась на стегні. Це було хвилююче, палко і безмежно нахабно. Чоловік показував, що він тут господар, і ніщо на це не вплине.

Мені довелось постаратися, щоб не вдарити його прямо тут, на місці. А ще – щоб змусити свої губи скам’яніти, а не відповідати ошаліло на такий раптовий, але такий жахливо приємний поцілунок, від якого я просто втрачала контроль над собою.

Не можна дати Захарові ключик від влади над собою.

– Це не обов’язкові дії, це дуже бажані дії, – прошепотів він.

– Я з тобою не спатиму, навіть не сподівайся.

– Дарма зарікаєшся.

Я закрила очі. Треба зараз вигадати якесь юридичне формулювання, яке точно відвадить його, віджене подалі. Кажуть, хлопці такого не люблять.

Однак, як на зло, на думку не приходило абсолютно нічого розумного, та й взагалі, у мене в голові творився справжній хаос. Я ледь-ледь змогла вирівняти дихання, а тоді прошепотіла:

– Ти не маєш права перетинати мої особисті кордони. Мені це неприємно. Ти можеш мене цілувати на публіку, але зараз глядачів нема, тож, будь такий ласкавий, відсунься від мене. У нас фіктивні стосунки, а не справжні.

Здається, сказане мною було відкриттям для Захара. Він похитав головою та спитав:

– Що, як я хочу справжні?

– Перехочеш.

– Ти зарікаєшся від стосунків зі мною, кішечко? Мені здається, ти вже досить багато разів відповідала мені «ні», а потім теж відповідала. На поцілунок, – він весело підморгнув. – Переконана, що ти зможеш переді мною встояти?

– Переконана, – кивнула я. – Якщо мені справді чогось захочеться, Захаре… Може, я б знайшла собі когось іншого.

– Ні, – відповів він так різко та швидко, що я аж здригнулась.

Насправді, я не збиралась нікого шукати, проте була здивована тим хижим ревнивим вогнем, що спалахнув у нього в очах. Здається, Захарові справді неприємно навіть думати про те, що поруч зі мною хтось крутитиметься.

Але я не його власність.

– Ти не можеш розпоряджатися мною. Я погодилась тобі допомогти, але це не означає, що я прирекла себе на самотність, – суворо заявила я, продовжуючи напирати винятково через власну впертість і, скажемо прямо, поганий характер.

Він хитнув головою. Щоки хлопця розчервонілись, поступово наздоганяючи багряну оббивку сидінь в цьому кафе. Я ж вперто відганяла геть дурнувате бажання торкнутись розпеченої смаглявої шкіри, перевірити, яка ж вона на доторк, переконатись, що він сам справді тут, поруч, і це я доводжу його мало не до гарчання простою суперечкою.

Бо таке може трапитись з кимось іншим, в реальності, або навіть у книжці, але точно не зі мною, не з Вікторією Метлицькою, яку завжди називають всього лиш непоганою подружкою. Не дівчиною.

– В тебе нікого не буде, – дивовижно, але у Захара вдавалось гарчати, навіть не маючи жодної букви «р» в словах. – Я проти зрад. Категорично. Не хочу бачити поруч з тобою жодного стороннього чоловіка. І якщо тебе хтось торкнеться…

– Я в суді працюю. Серед людей. У мене начальник – чоловік, між іншим, і я не збираюсь звільнятись через твої забаганки, – буркнула я.

– Я не те мав на увазі! – заперечно хитнув головою Захар. – Чоловіки в оточенні – будь ласка. Стосунки з чоловіками – ні. Тільки зі мною.

– Ми за шлюбну вірність? Гаразд. Але в такому випадку і ти не дивитимешся на сторону.

Захар завмер, і я відчула, як він весь напружився, неначе кіт перед стрибком. Що ж… Така проста вимога викликає у нього сумніви? Ну, то нехай не просить більшого.

Однак, повернувши голову, я зрозуміла реакцію хлопця. Просто в дверях стояв його вітчим і нахабно дивився на нас.