3 (3)

***

Кремова будівля РАЦСу виглядала загрозливо.

Ні, нормальна дівчина на моєму місці, можливо, раділа б.

Не так.

Нормальна дівчина на моєму місці не вляпалась би в фіктивний шлюб з мажором з дивною репутацією, не пхала б голову у відкриту пащу лева і не намагалась ще й зробити вигляд, що вона, роблячи це все, хоч трішечки адекватна.

Але я вирішила ні в чому собі не відмовляти. Живемо один раз, як то кажуть. Тому зараз топталась біля цієї кремово-бежевої будівлі і думала, що ще може трапитись якийсь нещасний випадок, який не дасть мені вляпатись в цю халепу. Бо не існує нічого іншого, що може допомогти цій дурній голові, що прикручена до мого достатньо привабливого тіла.

Захара ще не було. Ми домовились зустрітись по обіді, коли в суді була офіційна перерва і я могла дозволити собі втекти з роботи, але, здається, хлопець трошки неправильно зрозумів моє прохання не запізнюватись.

– Бовдур, – буркнула я.

Звісно, я пробила в інтернеті, що він за такий один. Справді, Захар Шелест, спадкоємець багатомільйонної імперії, син королеви спецій.

Мертвої королеви спецій.

Про його вітчима там теж було. Я подивилась на фотографії, дізналась, що Ігор Смольченко, як звали вітчима, одружився з Ольгою Шелест, майже не маючи грошей за плечима, але зумів втриматись поруч з вимогливою жінкою всі ці роки.

Всі дивувались, бо то був відвертий мезальянс.

Смольченко вже мав один шлюб до Ольги, як і вона, і ще одну, старшу доньку, однолітку Захара, симпатичну, тільки трошки забиту дівчину, в якої не знайшлось сторінок в соцмережах. Сестри Шелеста виглядали набагато краще, було видно, що вони про себе дбають. Задоволені своїм життям, усміхнені дівчата, у яких є все, чого вони хочуть.

Принаймні, на фото.

Як воно там насправді і що робиться в цій сімейці зсередини, я могла лише здогадуватись по уривках розповідей Захара, і припущення мене поки що не радували.

Та де ж він…

Неподалік від мене проревів мотор мотоцикла. Я аж підстрибнула на місці, коли залізний кінь під’їхав до мене впритул, і невдоволено зиркнула на нього. Одного разу один схожий мотоцикл мало не збив мене на подвір’ї мого ж житлового кварталу, і я з тих пір терпіти не могла ці дрібні машини для вбивства, дарма, що швидкість – це красиво.

Мотоцикліст тим часом зняв шолом, і я зрозуміла дві речі. По-перше, це Захар Шелест власною персоною, а по-друге, це він винен в моєму страхові мотоциклів. Придурок. Самовпевнений придурок. Остання людина, за яку взагалі варто виходити заміж.

– Привіт, – він зістрибнув на землю і підійшов до мене, рухаючись трошки ліниво, але граційно, мов великий чорний кіт.

Пантера.

Паршива пантера, якій давно не діставалось по морді, якщо вже виражати всі свої почуття, нічого не приховуючи!

– Сумувала, кохана? – Захар поцілував мене у щоку. – Готова до одруження?

– Анітрохи, – буркнула я. – Попередні наші зустрічі нічого мені не прояснили.

– Окрім того, що сьогодні ти станеш скажено багата.

О, так.

Власне, я була переконана, що фіктивні шлюби реалізуються якось не так. Люди повинні домовитись. Підписати папірця. Кажучи своє «так» на його пропозицію, я була переконана, що це лише попереднє «так», а потім буде купа важливих деталей та уточнень.

Здається, я трошки не врахувала, що маю справу з божевільним нахабою, для якого попереднє «так» стало і остаточним. Він явно не збирався відступати від свого плану і навіть не влаштував нормальну зустріч, на якій ми все одне одному пояснили б і визначили деталі. Зате написав у повідомленні, що я матиму доступ до його рахунків і ні в чому собі не відмовлятиму, адже стаю дружиною багатого чоловіка.

– Думаю, – прошипіла я, – скажено багатою я стану не на гроші, а в першу чергу на проблеми. Ти повинен зараз же повідомити мені умови, за якими я взагалі на це йду. Інакше я відмовлюсь.

– Ти кохаєш мене до нестями, – підморгнув мені Захар. – А я кохаю тебе. От ти і погодилась. Хіба не так?

Він взяв мене за підборіддя і обережно провів великим пальцем по моїй нижній губі, ледь відчутно натискаючи на неї. Я не залишилась в боргу та, вловивши зручний момент, зімкнула зуби на подушечці його пальця.

– Зараза, – засміявся Шелест. – Я знав, що обрав тебе правильно. Ходімо.

– Ми знайомі лише три дні.

– То що, ти передумала? – уточнив він, запитально вигинаючи брови. – Кажи, коли так… Тоді мені треба буде шукати нову наречену. Сподіваюсь, ти не ревнуватимеш.