3 (2)

За столом запанувала напружена тиша. Мені хотілось дивитись куди завгодно, тільки не на маму, яка поступово кольором обличчя наздоганяла своє червонувато-руде волосся. Тітка Олена взагалі поперхнулась і відсунула тарілку ще далі, ніби те м’ясо вистрибнуло з неї, само потрапило тітці на язик і змусило її вдавитися.

– Наречений? – перепитала мама напружено, не зводячи з мене погляду своїх золотаво-карих очей. – Кхм…

Вона потерла перенісся, ніби поправляла окуляри, хоча зараз була без них, а потім важко зітхнула.

– І хто ж це? Сподіваюсь, це людина нашого кола.

– Мам…

– Вікусю, – втрутилась тітка Олена, – ти ж знаєш, що ми тобі бажаємо тільки добра. Тож ти повинна бути впевнена, що у цього чоловіка достатньо грошей та впливу, аби він відповідав сім’ї типу нашої. Ти не можеш, звісно, розраховувати на якогось принца на білому коні…

– Радше на мільярдера. На гоночній машині, – буркнула я.

– Віко, це все фантазії, – гмикнула мама. – Послухай тітку. Якщо ти обрала собі недостойного кавалера, то буде краще, якщо ви розійдетесь одразу, а не після того, як ти зробиш всі помилки, які тільки можна зробити.

Я скривилась. Взагалі-то про Захара в цьому колі навіть згадувати не варто було. Поза всяким сумнівом, він би краще підійшов Ланочці, аніж мені.

Багатий, красивий. Молодший на кілька років, але, думаю, якби його привела Лана – ми з нею були ровесницями, – мама та тітка навіть не намагались би сперечатися. Ну, в моєму ж випадку це стане одним з тисячі контрагрументів та причин, чому вони не можуть його прийняти.

Насправді я не знала, чи та жартівлива пропозиція взагалі ще в силі. Губи спалахнули вогнем від поцілунку Шелеста, але, може, для нього це нічого не означало.

Розповідь про спадок звучала доречно, але…

Я не мала про це говорити.

– Давай краще я познайомлю тебе з кимось в себе на роботі, – втрутився батько. – Не знаю, що ти там за кавалера собі знайшла, Віко, і як це він так швидко став твоїм нареченим, але ж точно справа нечиста, коли все так легко склалось.

– Чому? – вигнула брови я. – Тому що ви вважаєте, що я не здатна знайти своє кохання і просто підкорити чоловіка з першого погляду?

– Віко, – мама всміхнулась, – звісно, ти приваблива дівчина з хорошої родини. І багато хто може зацікавитись тобою. Ми лише говоримо про те, що тобі варто бути максимально обережною і… Не робити дурниць, розумієш?

– Так, якщо цей чоловік з’явився в твоєму житті дуже швидко, – додала тітка Олена, – і вже зробив пропозицію, то з ним може бути не все гаразд. Може, якийсь задум чи щось таке. Раптом хоче поживитись твоїми грошима?

Це прозвучало доволі розумно, враховуючи той факт, як Захар впав мені на голову. Я майже кивнула. У тітки була голова на плечах… Однак мама поспішила додати:

– Можливо, Оленко, все не так, як ми почули. Віка у нас фантазерка. Я впевнена, мова йде про хлопця, а не прямо про нареченого. Ну коли б він встиг зробити їй пропозицію…

– Ну колись та й встиг, – я різко підвелась. – Дякую за вечерю. Тату, ще раз вітаю, але я, напевне, піду. Мені завтра треба рано вставати. Побачимось згодом.

Зараз мені понад усе на світі хотілось продемонструвати мамі обручку та сказати, що я справді виходжу заміж. Але, ясна річ, нічого такого я не мала, тільки сумнівну пропозицію від мажора, з якою осоромилась перед родичами.

Напевне, саме тому, не стримавшись, я подзвонила йому, коли швидко крокувала до автобусної зупинки, намагаючись в найкоротші терміни втекти подалі від батьківського будинку.

– Алло, Захаре? – я сподівалась, що голос мій звучав достатньо бадьоро. – Це Вікторія, якщо ти пам’ятаєш.

– Ще б пак, – гмикнув він. – Пам’ятаю.

– Твоя пропозиція ще в силі?

– Звісно. Я ж домовляюсь про наш шлюб.

Взагалі-то я чекала, що він зараз розсміється і скаже, що пожартував. Тому що не може дорослий хлопець абсолютно серйозно чекати, що після такого короткого знайомства ми справді одружимось. Але я згадала слова своєї матері і подумала, що двічі не вмирати. Принаймні, розважуся.

Дурнувате бажання протесту запалало у мене в грудях з подвоєною силою.

– Ну, якщо ти справді серйозно, – я всміхнулась, – то кажи, куди під’їжджати і коли. Я готова поставити штамп у свій паспорт.

– Я сподіваюсь, у тебе нема тієї древності, котра паспорт книжечкою, – пожартував Захар. – Я скину тобі час, коли у нас буде реєстрація. Побачимось, кішечко.

– Побачимось, котику, – уїдливо озвалась я.

Хай це буде найбільша дурість в моєму житті, зате, принаймні, я спробувала щось змінити, а не вважала себе приреченою на провал. Це вже заслуговує певної поваги.

Або божевільні, це вже з якого боку подивитись.