3 (1)

Захар Шелест другий день не йшов мені з голови. Моя ненормальна згода досі палила язик. Ми домовились зв’язатись потім, Захар залишив свій номер телефону, а ще зранку написав, що мені дуже пасують штани, в яких я прийшла на роботу.

Я послала його до біса і написала, що він мусить припинити мене сталкерити – інакше доведеться йти до поліції, чесне слово. Зрештою, якій жінці сподобається, що чоловік в курсі, в яких там вона штанах прийшла на роботу!

Захар у відповідь надіслав мені диявольський смайлик, і я всерйоз задумалась, чи не варто послати його до біса. Одруження після кількох днів знайомства – це до божевілля смішно. Так робити не можна, жодна адекватна людина насправді на це не погодиться.

Та я чомусь продовжувала всерйоз думати про наш, прости господи, шлюб. Навіть коли приїхала ввечері після роботи до мами і мусила налаштуватись на довгу сімейну вечерю на честь батькового призначення на посаду голови суду.

За столом ми зібрались всією родиною, і, якщо чесно, я б воліла десь загубитись. Просто зараз. Я погано ладнала зі своєю ріднею.

Скільки б я не робила, що б не намагалась продемонструвати, яких би успіхів не досягала, цього завжди було недостатньо.

Ось і зараз, у ошатній вітальні, я відчувала себе недоречною і вже десять разів прокляла ту мить, коли вирішила зранку вдягнути на роботу штани. Розуміла ж, що не встигну заїхати до себе і у щось перевдягтися, доведеться ось так і їхати до мами з татом. Всі інші жінки за столом були у сукнях, нафарбовані та усміхнені, а я – втомлена, вморена після роботи, ще й виглядаю так собі.

Все, як вони й очікували.

– Ну, тату, – намагаючись подолати незручність, я взяла до рук келих, в який налили стільки води, що вона аж крапля за краплею виливалась на рукав моєї блузки, – вітаю тебе з таким важливим досягненням. Ми всі завжди вірили в те, що ти зможеш цього досягнути, бо ти в нас самий достойний… За тебе?

Батько відсалютував своїм келихом, і ми всі потягнулись, щоб цокнутись. Легенький передзвін кришталю наповнив кімнату. Мама дістала найвидатніший сервіз, до якого зазвичай навіть торкатись, та що там, дивитись на нього було заборонено.

Я пригубила воду, відчувши, як бульбашки колють язик, та поставила келих назад. Оглянула стіл, прицінюючись до тарілки з запеченим м’ясом, але мама перехопила мої руки по дорозі.

– Може, тобі салатику? – вона пхнула мені в руки щось моркв’яно-зелене. – Тут морква, натерте яблуко, трохи листя салату і грецький йогурт. Здається, ти сиділа на дієті, напевне, це буде доречно?

Я терпіти не могла моркву, а до яблук відчувала позитив, коли вони подаються як фрукт, а не як інгредієнт салату, тож хитнула головою.

– Дякую, мам, але я краще все-таки м’яса. І я на правильному харчуванні, а не на дієті. Треба ж про себе дбати.

– Ну, так, так, – вона закивала. – Фігура це для дівчини дуже важливо. Всі ми після пологів повнішаємо, але ж до тих пологів ще дійти треба…

– Насправді, – поважно відзначила тітка Олена, що сиділа навпроти мене і різала м’ясо на малесенькі шматочки, відправляючи до рота мало не волокна замість повноцінної їжі, – повнішати геть не обов’язково. Світланка, наприклад, дуже швидко відновила форму після того, як народила.

– Ой, – мама всміхнулась, – вона в тебе взагалі молодець! Тепер справжня француженка. Як там її робота, до речі?

– Ти знаєш, чудово, – тітка відсунула від себе виделку, показуючи, що вже вдосталь наїлась. – Вона зараз відповідає за організацію виставок однієї асоціації художників, і там кажуть, що у неї справжній талант до цього… Фуршети від Лани. Звучить?

Та не дуже.

Однак я не сказала цього вголос. Моя кузина Світлана була загальною улюбленицею. Іноді я відчувала до неї справжню ненависть. Лана давно вже жила у Франції, далеко від нас, і ми майже не спілкувались. А от тітка Олена бувала в гостях часто. А ще – бабуся та дідусь, теж не найприємніші люди на світі.

Для мене. Бо для Ланочки вони, ясна річ, зірку з неба зірвуть.

Ні, я не можу жалітись, що мене геть не підтримують. Я б в житті не мала тієї квартири, хай навіть в іпотеку, якби не допомога батьків з першим внеском. Та й ми завжди жили багато. Проблема не в грошах і не в фінансовій підтримці.

– А у тебе що, Віко? – поцікавився батько, який, здається, трошки більше розділяв мій потяг до самостійності та намагання побудувати незалежну кар’єру. – Як там в суді, не сильно дістають?

– Нормально, тат. Дуже сподіваюсь, що за кілька років, коли вже можна буде, стану суддею, – я посміхнулась. – Шкода, що до тридцяти ніяк. А ще…

– До речі. – втрутилась мама, перебиваючи мене, – про суд. Що там, нема у тебе підходящих кавалерів?

Я скрипнула зубами.

– Можливо, Ланочка б тебе познайомила з кимось у Франції? Ти могла б поїхати до неї в гості, скажімо, на зимові вакації.

Та нізащо.

– У мене робота…

– Ну, так через роботу все життя сама і будеш, – мама знизала плечима.

– Взагалі-то, – випалила я, – мам, у мене є наречений.