2 (3)

Слухаючи його, я навіть про каву забула, тож, коли та спробувала вибратись з турки та жити своїм життям на моїй плиті, з криком взялась відсувати турку. Обпеклась, побігла до крану, запхала долоню під холодну воду і стояла так кілька секунд.

Що ж, вітермінування на аналіз показань свідка я отримала.

Легше не стало.

– Кхм. Окей. Чому я?

– Ти гарна, – взявся загинати пальці Захар, – освічена і розумна, з кола інтелігенції – мені не потрібні звинувачення, що я собі в дружини обрав селючку, при всій повазі, треба дівчина з хорошої сім’ї… Працюєш у суді, так що, можна сказати, здійсниш юридичну підтримку…

– Тобі сам диявол її має здійснювати. Звідки ти це все знаєш?! – обурилась я. – Про сім’ю, про інтелігенцію? За ніч нарив, залізши в мої документи?

Захар таємниче посміхнувся.

– То ти згодна, чи треба додати більше деталей, пані суддя?

– Пані помічниця судді, і пішов ти до біса, – заявила я.

В суді я завжди була в стороні, і ніхто не намагався втягнути мене у співучасниці. Так взагалі-то не можна! Я зберігала незворушність та намагалась залишатись об’єктивною. Ну, і, що найголовніше, я таки не була суддею. За віком ще рано, та й хто мене так швидко туди пустить.

Зараз же всередині мене янгол-прокурор заявляв, що потрібно відправити цього чоловіка, що завалився в мою квартиру, у вигнання, і більше ніколи його не бачити, а диявол-адвокат шепотів, що не все так погано і я могла б дати йому шанс.

Ні. Жодних шансів. Я не дурна і на таке не поведуся, в жодному разі.

– То ти йдеш чи ні? – нагадала я про свою вимогу Захарові, однак він лише розсміявся.

– Я нарив це не за ніч, – повідомив він мені задоволено. – Дем’яна Княженка знаєш?

– Племінник майбутнього чоловіка моєї кращої подруги, – кивнула я. – А що?

– Його дружина, Алекс Ладорська – рідна сестра мого друга Мирона. Ми з тобою перетинались кілька разів на певних заходах, здається, ти розповідала Аліні, що я сопляк і що ти обираєш старших чоловіків, – він весело підморгнув мені.

– Тобто, ти знав мене…

– Так.

– І коли випадково спинив на вулиці…

– Це було невипадково.

– Ти за мною стежив, – зробила я остаточний висновок. – Слухай, хлопче, у тебе все в порядку з головою? Бо поки що я бачу, що ні! Аж ніяк ні!

Мені довелось докласти чимало зусиль, щоб не зірватись на крик. Гаразд, щоб не зриватись на крик аж до останнього вигуку, де вже обурення стримати в собі було просто неможливо.

Однак Захара це анітрохи не вразило.

– Тобі це подобається, – облизнувши губи, заявив впевнено він. – Тобі подобається, що від мене віє небезпекою. Ти навіть хлопчиськом мене не називаєш, леді Я Обираю Старших Чоловіків.

Я тихенько застогнала. Та за що мені це все взагалі!

На жаль, Захар був абсолютно правим. Кров кипіла у жилах, і це було надзвичайне відчуття, у яке хотілось пірнути з головою. Я стримувалась, звісно, згадувала про те, що не повинна влізати у жодні небезпеки і взагалі хочу жити нормальним життям. Проте…

Я й жила ним. Постійно. Нудне, паскудне нормальне життя оточувало мене з усіх боків. Кавалера нема, домашньої тваринки нема, була Алінка, але тепер вона вийде заміж, тож наш договір «житимемо вдвох в старості, якщо нікого собі не знайдемо» скасовано. Ні, я, звісно, раділа за подругу. Просто за себе було трішечки сумно.

А Захар мені подобався. Від нього віяло небезпекою, я відчувала, що мене втягають у якусь халепу, і, власне, від цього кров в жилах ставала ще гарячішою, і я ніби загоралась зсередини.

Він повільно піднявся на ноги та підійшов до мене. Я швидко повернулась до Захара спиною, намагаючись зробити вигляд, ніби зацікавлена винятково кавою.

Перелила її у чашку, зробила перший ковток, скривилась від гіркоти і спробувала додати трохи цукру. Не допомогло, я насипала ще ложечку, перемішала, відпила…

Здається, мені гірко не через каву, а через власну дурість.

Захар обійняв мене та притиснувся до моєї спини. Його широкі долоні лежали на кісточках стегон – гаразд, там, де ці кісточки мали бути, але я не настільки худа, щоб кістки промацувались! – і відчуття було таке, ніби ці руки мають там знаходитись.

Я нарешті зрозуміла, що означала фраза з любовних романів «їх тіла ідеально пасували одне до одного». Гаразд, майже зрозуміла.

– Ну то що, – прошепотів Захар, лоскочучи диханням мою шкіру, – мені звалити і забути, що ми були знайомі?

– Ні, – приречено простогнала я. – Розповідай детальніше, що там в тебе трапилось, а я ще подумаю.