2 (2)

Я мало не вдавилась всіма своїми запереченнями. Він жартує? Ні, цей жарт зайшов уже занадто далеко, і хлопець дивився на мене цілком серйозно.

– Господи, ти сказився? Я не можу в суботу! В мене на суботу плани! Тобто… Я не збираюсь виходити за тебе заміж, – виправилась я. – Абсолютно точно не збираюсь. Так що в п’ятницю теж нічого не буде. А тепер геть з мого дому, інакше я викликаю поліцію.

Погроза була абсолютно пустою та дурною, і навіть я в своєму нинішньому стані чудово це розуміла. Ми наодинці. Кількома поверхами нижче живе Аліна, моя найкраща подружка, і вона, я навіть не сумніваюсь, прибігла би на допомогу, але ж телепатією жодна з нас не володіє, тож навряд чи Алінка зрозуміє, що мене справді треба рятувати.

Я залишилась сам на сам з навіженим, який нахабно кличе мене заміж, і, що найголовніше, справді влипла в цю дурнувату ситуацію винятково зі своєї вини.

Ніхто не змушував мене його впускати.

Тепер очі Захара видавались мені не майже чорними, а справді чорними. Хижий зацікавлений погляд пробирав до кісток. Я намагалась дивитись у відповідь спокійно і погордливо, але виходило щось вельми сумнівне.

– Геть, – з натиском промовила я, – з мого дому.

Троянда, якою він водив по моїй шкірі, полетіла на підлогу. Слідом за нею підступно вислизнув з петель пояс халату, і сам халат теж планував впасти, тримався тільки тому, що я дуже міцно притискалась до стіни.

Захар, дражнячись, провів великим пальцем по моєму плечу, а тоді жартівливо підчепив тонку бретельку майки.

– Ти гарна.

– Двері знайдеш сам.

– Перед моїми аргументами ти точно не встоїш, – усміхнувся Захар. – Якщо ти вийдеш за мене заміж, Вікторіє, то отримаєш мене…

– Слабкувато поки.

Насправді ні. Він виглядав, мов бог. Ненормальний, вдарений на всю голову бог, якого хочеться водночас міцно поцілувати і вигнати за двері, аби більше не смів крутитись під ногами.

– І доступ до всього мого велетенського спадку, – додав Захар. – Мені потрібна дружина. Терміново. Така, щоб ніхто не засумнівався в тому, що у нас шалене кохання, і це все вийшло дуже природно, а не я про щось дізнався. Ти вогняна, шикарна жінка з гарною репутацією, нормальною роботою і всяке таке, а головне, нам було де випадково перетнутись.

– Ага. На вулиці.

– Не тільки. Отже, не бачу кращої претендентки на роль дружини. То як? Обговоримо?

Я нарешті зібралась з силами і штурхнула Захара в груди. Він навіть не поворухнувся, постояв ще секунд п’ять, зображаючи з себе скелю, а тоді сам відступив подалі, даючи мені більше простору.

Напевне, адекватно було б втекти від нього подалі. Однак я міцніше загорнулась в халат, намагаючись сховатись від його палючого погляду, від якого у мене все вибухало в голові, підв’язалась зрадником-поясом, закрутивши аж два вузли, ще й так, що тепер мені боляче стискало ребра, і махнула рукою, вказуючи, щоб він рушав зі мною на кухню.

– Мені зараз треба на роботу, – повідомила я. – Але є ще кілька вільних хвилин. Тож ти маєш можливість розповісти, що конкретно тобі потрібно і якого біса для своєї мети ти обрав мене. Якщо це буде непереконливо – а я тобі гарантую, дев’яносто дев’ять відсотків, що це буде неймовірно непереконливо, – і я не надихнусь перспективою вийти за тебе заміж, ти виходиш з цієї квартири і йдеш геть, а ще ніколи не повертаєшся і до мене навіть не підходиш.

– Ми прогресуємо. Ти погодилась мене вислухати, а ще дала мені цілий один відсоток на успіх.

– Хлопче, – я сподівалась, що голос мій звучить зараз насмішкувато, а не тремтливо, – я тобі шанси ще вчора давала, однак що ти зробив? Поїхав, лишивши мене одну. Давай. Розказуй.

Я не стала уточнювати, що це ідеально спрацювало, аби розпалити мою цікавість. Той ненормальний загадковий лицар на спорткарі замість білого коня запустив гачок мені в душу, а зараз я намагалась витягнути його обценьками здорового глузду.

І виходило…

Та гірше нікуди.

Намагаючись імітувати спокій, я взялась заварювати каву. Мало не насипала в турку солі, але вчасно схаменулась, замінюючи її цукром та корицею. Налила води і стала повільно розігрівати на низькій температурі.

Захар розвалився на стільці. Він був досить великий, щоб зайняти за відчуттями половину моєї кухні, далеко не самої тісної на світі, ще й продовжував тиснути своїм уважним поглядом так, що я воліла провалитись крізь землю.

– Отже, – повільно промовив він, вдоволено посміхаючись, – мене звати Захар Шелест. Я спадкоємець багатомільйонної корпорації «ШелсТек», може, чула про таку… Он, в тебе спеції стоять, оцим займаємось ми. І не тільки цим. Моя матір залишила дурнуватий заповіт, а вітчим зробив все можливе, щоб я про нього не дізнався. Тепер я маю знайти дружину в найближчі днів десять, інакше залишусь без копійки грошей. А, так! В цьому випадку вся сума дістанеться вітчиму, а він, здається, прискорив смерть моєї мами. Отакої, – і Захар розвів руками. – Як тобі історія?