2 (1)

Мене розбудив дзвінок у двері.

Я майже не спала. Лягла пізно, знервована, не могла знайти собі місця. Кілька разів поривалась забити його ім’я в пошуковик, але зупиняла себе. Мені це не потрібно. Зник? Добре. Це правильно. В моєму житті нема місця для таких сумнівних чоловіків, і бути не може. Це взагалі якась помилка.

Звісно, мені дуже хотілось відкрити пошуковик і розпочати своє розслідування. Дізнатись, хто він такий – у мене ж є ім’я, можна пробити! – знайти в усіх соціальних мережах і уважно дослідити профіль, аби дізнатись, чи часто Захар Шелест так розважається з незнайомими дівчатами і що він взагалі за людина така.

Ще й прізвище знайоме.

Єдиною причиною, чому я не полізла, було те, що я відшукала рештки свого здорового глузду і разів зо десять повторила собі, що така цікавість ще тісніше прив’яже мене до нього. А робити цього аж ніяк не можна.

Я мушу його забути.

Тож, загортаючись в домашній халат, я вперто робила вигляд, що  точно не чекаю там, за дверима Захара. Це, напевне, сусід знизу. Або це знов наш голова ОСББ вирішив подивитись, чи все в мене в порядку з витяжкою, та спитати, чи не бажаю я змінити двері.

Вдруге. За рік.

Прибила б того ініціативного дурня.

Я вже встигла розізлитись на голову ОСББ, відчинила двері, не дивлячись у вічко, і збиралась сказати йому все, що думаю про візити о восьмій ранку, навіть о сьомій тридцять, проте на моєму порозі стояв Захар Шелест і посміхався.

В руках він тримав квітку, одну-єдину троянду з багряними аж до чорноти пелюстками.

– Привіт, кішечко.

– Та дідько, – видихнула я і спробувала зачинити двері.

Захар підставив ногу, навіть не скривившись, коли я добряче по ній вдарила дверима, і протиснувся до квартири. Тоді нависнув наді мною, відтісняючи до стіни.

Я ковтнула слину. Лопатки впирались в коридорні шпалери, голову довелось закинути, щоб дивитись Захарові в очі.

Лишалось тільки сподіватись, що це виглядає достатньо самовпевнено з мого боку. Бо ще тільки приниження до повної радості не вистачало.

Він осміхнувся, задоволено так, відчуваючи, що володіє ситуацією, і провів своєю трояндою по моїй щоці. Я відчула, як пелюстки приємно лоскочуть шкіру, оксамитові на доторк. Квітка змістилась на мої губи, і це відчувалось, мов дражливий ранковий поцілунок, на межі відчуттів…

– Ти знахабнів, – видихнула я максимально твердо. – Лапи прибери. Чого приперся?

– Які лапи?

– Трояндові!

– О… – пелюстки описали дорогу моєю вилицею, обвели контур підборіддя, тоді спустились нижче, ковзнули вздовж артерії, здригаючись від гуркоту мого пульсу в жилах, і пірнули в декольте. Я запізно згадала, що не зав’язала нормально пояс халата, а під ним звичайна домашня піжама, майка і шорти. Відкрита, не нова і випрана сто разів – тож через це, м’яко кажучи, вицвіла.

Захар виглядав ідеально. Сьогодні на ньому були звичайні темні джинси, кросівки та футболка, жодного відвертого шкіряного вбрання, проте як йому це все пасувало! Чорний трикотаж окреслював м’язи. Могутнє тіло нависало наді мною.

Він збіса великий.

І мені дуже хотілось торкнутись. Ні, звісно, дурнувате бажання. Проте, варто було тільки моргнути, як перед очима спалахували образи: ось я веду пальцями по його грудях, обводжу широкі плечі, а тоді, дражнячись, тягнусь, щоб поцілувати в шию, але натомість кусаю. Він підхоплює мене під стегна, втискає важкістю свого тіла в стіну і…

– Дивишся на мене, мов кішка на сметану, – промуркотів Захар, нахабно мружачись. – Це добре. Отже, на весіллі справді будеш закоханою нареченою. Мені подобається. Це ж треба, таке шикарне попадання з першого погляду…

Я кашлянула.

– Яке в біса весілля?

– Ну, ти ж вчора погодилась, хіба ні?

– А ти погодився мені все пояснити, а натомість просто поїхав геть, бо тобі так забандюрилось. Е ні, хлопче. Якщо я й піду заміж за когось, то не за тебе, – випалила я, намагаючись ігнорувати сухість в роті і те, що мені хотілось говорити йому геть інші речі. – Геть з моєї квартири. Тобі абсолютно точно тут не місце. Чув?

– Не місце? – вигнув брови він. – Ти мене сама впустила.

– І не треба натякати на те, якою я була дурною. Я подумала, що це голова ОСББ. Слухай, я розумію, ти не хотів підставляти друзів, аби подружки не повидирали їм очі і таке інше, окей. Я підіграла. Проте на цьому все. Я доросла розумна жінка і точно не збираюсь заміж за першого ліпшого… А ти абсолютно точно не збираєшся справді вести мене до РАЦСу.

– Дуже дарма ти так думаєш, – в його очах спалахнуло щось хиже. – Тому що, власне, я прийшов повідомити тебе, що у нас в п’ятницю скромний милий розпис. А в суботу ми влаштовуємо гучне святкування.