1 (3)

Спочатку я подумала, що мені це всього лиш почулось. Що він таке пропонує? Його ким? Дружиною? Ні, звісно, я знала, що в нього не все в порядку з головою, але ж не може все бути настільки запущено! Наша психлікарня плаче за цим хлопцем.

– Що?! – вражено перепитала я. – Та я бачу тебе вперше в житті. Я імені твого не знаю!

Він нахилився до мене та прошепотів:

– Це не має значення. Мені потрібна дружина. Отже, до кінця тижня ти виходиш за мене, – і підморгнув, так весело, що у мене аж мороз по шкірі пробіг. Що це таке взагалі?

– Мало хто тобі потрібен. Яке я до цього маю відношення взагалі? І чому повинна тобі допомагати?.. Ай, слухай, хлопче, я не знаю, що ти там собі надумав, але…

Я спробувала вивенутись з його обіймів та піти, але де там. Його руки міцно стискали мою талію, а жар, що випромінювало тіло, став просто нестерпним. Хлопець був настільки близько, що я тільки й могла, що важко сопіти.

Він нахилився ближче і провів носом по моїй скроні.

– Від тебе шалено пахне. Що це? Кориця, апельсин, щось ще… Вишня. Моя вишнево-апельсинова кішка… Думаю, це звучить, як ласкаве прізвисько, – промуркотів він, заворожуючи мене своїм голосом. – Нам буде добре разом…

Якась частина мене була готова погодитись зараз абсолютно на всі його умови. Цей хлопець умів дурити голову. Однак інша частина, та, що відповідала за дорослу, майже двадцятисемирічну юристку, помічницю судді, здатну ворушити мізками і відчути одним місцем, що її тягнуть у велетенську халепу, змусила скинути руки незнайомця і заявити:

– Я не збираюсь погоджуватись на ці умови. Це… Ой, та пішов ти!

Я не договорила, натомість відштовхнула хлопця і бадьоро закрокувала геть. Треба скоріше покинути перекриту частину міста і викликати таксі. Мені вже пора додому. Сподіваюсь, цей божевільний за мною не йде, бо його пропозиція – то вже занадто.

Повз мене проїхала остання машина, і з неї випурхнула якась блондинка. Її вже чекали інші дівчата, і вони, не змовляючись, кинулись до мене.

Раптом захотілось, аби незнайомець обійняв мене знов. Тому що ці гарпії явно сердились, що я відібрала у них шанс.

– Неймовірно! – видихнула та сама, білява. – Варто було нам вмовити наших, – вона кивнула в бік хлопців, що групкою стояли віддалік, – на цю суперечку, як Шелест знов перемагає. Слухай, як там тебе, ти могла принаймні не витрачати марно таку можливість. Як тебе звати взагалі?

Вона зміряла мене презирливим поглядом, і від цього стало не по собі. Але я не збиралась лякатись якоїсь нахабної дівчини.

Запхавши руки до кишень, я розправила плечі і зі спокійною усмішкою оглянула дівчину. Окинула уважним поглядом з ніг до голови.

– Як цікаво, – промовила повільно, – я, виявляється, повинна представлятись перед бозна-ким, хто ще й розкидається такими звинуваченнями… Дитинко, з чого ти взяла, що я використала шанс марно?

– Це й так зрозуміло, – знизала плечима вона, доки подружки, теж підбігши до нас, натужно сопіли. – Ми тебе раніше не бачили. Не знаю, де Захар тебе доп’яв…

– Може, він просто знайшов собі дівчину, що обирає більш інтелектуальну компанію, ніж ваша, – легко відповіла я.

Отже, звати його Захаром. Захар Шелест, я так розумію? Щось знайоме, не можу зрозуміти, де могла чути це ім’я.

– Ага. Так, – гмикнула блондинка. – Але нехай, припустимо, ви з Захаром справді разом, і він не для того, аби нашим пацанам допомогти не одружуватись, тебе сюди притягнув. Але він ніколи не візьме тебе за дружину. Ніколи. Захар не такий.

От треба зараз кивнути, сказати, що він справді мною скористався, і піти геть. А дівчата нехай видирають очі своїм кавалерам за те, що ті не проводили серйозний відбір конкуренток і дозволили комусь швидшому опинитись за кермом.

Хотіли б одружитись, просто так би пропозицію зробили, а не змушували в ці ігри грати, то й їжаку зрозуміло.

Однак це все могла зробити мудра, спокійна дівчина. Моя подруга Аліна, наприклад. Я ж продемонструвала дівчатам найотруйнішу посмішку, призначену зазвичай для паскудних «королів життя» в суді і, можливо, трішечки для однієї специфічної категорії пенсіонерів, крутнулась на п’ятках і закрокувала назад до хлопця.

– Захаре, котику, – вигукнула я аж надто бадьоро, – ці дівчата кажуть, що я підставна і що ти зі мною не одружишся. Ти мусиш їх переконати!

І обвила руками шию хлопця, притискаючись до нього всім тілом, ще й захихотіла, мов остання дурепа, додаючи фінальний штрих у свій образ.

Принаймні комусь з них, або цьому Захарові, або тим дівулям, зараз стане незручно.